Читати книгу - "Володар Перстенів"

охолов. І мій пошук був би марним, якби не допомога мого друга Араґорна, найвідомішого мандрівника та мисливця нашого часу. Разом ми шукали Ґолума по всіх усюдах Дикого Краю, без надії та без успіху. Але врешті, коли я вже зневірився в переслідуванні й повернувся до інших справ, Ґолум знайшовся. Подолавши небезпечний шлях, мій друг привів це жалюгідне створіння.

Ґолум не сказав, чим він займався весь той час. Лише схлипував і називав нас жорстокими, ґелґочучи безперестанку; а коли ми його притиснули, заскавчав і зіщулився, потираючи довгі долоні та облизуючи пальці, мовби відчув біль, мов пригадав якісь старі тортури. Але я боюся, що сумнівів немає: він повільно, крок за кроком, милю за милею, крадькома пробрався на південь, аж до самої Землі Мордору.

У кімнаті запала важка тиша. Фродо чув, як билося його серце. Навіть за вікном усе мовби притихло. Не долинало клацання Семових ножиць.

— Так, до Мордору, — сказав Ґандалф. — На жаль, Мордор притягує озлоблених істот, і Темна Сила спрямовує всю свою волю на те, щоби зібрати їх довкола себе. Перстень Ворога також залишив на ньому знак, він готовий коритися наказам. І всі тоді шепталися про нову Тінь на Півдні та про її ненависть до Заходу. Оце там були його вірні нові друзі, котрі допоможуть йому помститися!

Нікчемний дурень! У тій землі він багато чого дізнався, аж забагато. Рано чи пізно, позаяк він скрадався та нишпорив біля кордону, його мали спіймати і забрати на допит. Боюся, саме так і сталося. До моменту, коли ми його знайшли, він пробув там чимало часу і повертався назад. Чи його послали, чи сам якусь шкоду замислив. Але це вже не має значення. Найгіршу шкоду він уже зробив.

Так, на жаль! Це від нього Ворог дізнався, що Єдиний знову знайшовся. Він знає, де загинув Ісілдур. Знає, де Ґолум знайшов свій перстень. Знає, що це Великий Перстень, адже мав довге життя. Знає, що він не є одним із Трьох, бо вони ніколи не губились і не терплять зла. Знає, що не один зі Семи чи Дев'яти, бо про них усе відомо. Знає, що це саме той Єдиний. І, гадаю, він нарешті дізнався про гобітів і про Шир.

Шир — можливо, зараз він його і шукає, якщо вже не знайшов. Справді, Фродо, боюся, що прізвище Торбин стало для нього тепер важливим.

— Але ж це жахливо! — скрикнув Фродо. — Набагато жахливіше, ніж я міг уявити з твоїх натяків і попереджень. О Ґандалфе, дорогий мій друже, що мені робити? Тепер мені стало страшно. Що мені робити? Який жаль, що Більбо не заколов те огидне створіння, коли мав нагоду!

— Жаль? Саме Жаль і стримав його руку. Жаль і Милосердя: не вбивати без потреби. А за це, Фродо, він отримав добру винагороду. Не сумнівайся, зло його так мало зачепило й урятувався він тому, що його володіння Перснем почалося саме так. Із Жалю.

— Вибач, — сказав Фродо. — Та мені страшно, і я не маю до Ґолума ніякого жалю.

— Ти його не бачив, — урвав Ґандалф.

— Ні, і не хочу, — відповів Фродо. — Я тебе не розумію. Ти хочеш сказати, що ти й ельфи подарували йому життя після всіх тих жахливих вчинків? Зараз принаймні він не кращий за орка і просто ворог. Він заслуговує смерті.

— Заслуговує! Згоден, що так. Багато хто з живих заслуговує смерті. А дехто з мертвих — життя. Ти можеш повернути їм життя? Тоді не поспішай засуджувати на смерть. Бо навіть наймудріші не можуть усього передбачити. Маю мало надії, що Ґолум колись виправиться, та шанс є. І він пов'язаний із долею Персня. Серце мені підказує, що йому доведеться ще зіграти певну роль, на добро чи на зло; а у вирішальну мить жаль Більбо може вплинути на долю багатьох — на твою також. Так чи інак, а ми його не вбили: він дуже старий і жалюгідний. Лісові ельфи тримають його у в'язниці, та ставляться до нього настільки чуйно, наскільки здатні їхні мудрі серця.

— А все-таки, — сказав Фродо, — навіть якщо Більбо не міг убити Ґолума, навіщо було брати Перстень. Краще би він його ніколи не знаходив і не передавав мені! Чому ти дозволив мені його зберігати? Чому не змусив його викинути чи… чи розтрощити?

— Дозволити? Змусити? — перепитав чарівник. — Ти що, пропускаєш мої слова повз вуха? Думай, що говориш. Викинути його було би зовсім нерозумно. Ці Персні вміють знаходитись. У злих руках Перстень міг би чинити велике зло. А найгірше — він міг би потрапити до рук Ворога. І таки потрапив би; адже це Єдиний Перстень, і Ворог докладає всіх зусиль, аби його знайти чи наблизити до себе.

Звісно, мій любий Фродо, для тебе Перстень був небезпечний, і це мене глибоко турбувало. Але стільки всього було поставлено на карту, що я мусив піти на ризик; і навіть коли я був далеко звідси, не було дня, коли би Шир залишався без нагляду пильних очей. Оскільки ти ніколи не надягав Персня, то я знав, що він не зашкодить чи принаймні не матиме на тебе тривалого згубного впливу. І мусиш мати на увазі, що дев'ять років тому, під час нашої останньої зустрічі, я все ще дуже мало знав.

— Але чому би його не знищити, що і слід було зробити давним-давно? — знову вигукнув Фродо. — Якби ти тільки попередив мене або навіть послав повідомлення, я би його позбувся.

— Справді? А як би ти це вчинив? Ти коли-небудь робив спроби?

— Ні. Та я думаю, можна розтрощити його молотком чи розплавити.

— Спробуй! — сказав Ґандалф. — Спробуй зараз!

Фродо знову вийняв Перстень із кишені й поглянув на нього. Тепер той був чистий і гладкий, без жодних помітних знаків. Яскраво сяяло золото, і Фродо зачудовано дивився, який же то багатий і гарний колір і наскільки довершена форма. То була чарівна і коштовна річ. Коли він його витягував, то хотів жбурнути в жар вогнища. Та зараз почув, що не може цього зробити, мусить докласти зусиль. Він тримав Перстень у долоні, вагаючись і примушуючи себе пригадати все, що розповів йому Ґандалф; а тоді зусиллям волі зробив рух, намірюючись його викинути, — але виявилося, що поклав Перстень назад до кишені. Ґандалф невесело засміявся.

— Ось бачиш? Уже і ти, Фродо, не можеш легко відпустити його чи знищити. А я не зміг би тебе «примусити», хіба що силоміць, але це би тобі зашкодило. А щодо знищення Персня,