Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

таким от небанальним жертвоприношенням: «подарувати» комусь валізку з грошима. І якщо валізку ніхто не взяв (а в цьому Бджілько був упевнений на всі сто відсотків!), чаклун знову і знову робитиме спроби і «закидатиме принаду». Головне — не проґавити момент. Не бовваніти весь час перед очима в чаклуна, щоб не сполохати, щоби поставив валізку. Ну, а вже потім…

Євген Федотович втратив спокій та сон. Він перебував у Рокфеллер-Центрі безвідлучно: неуважно крокував Катакомбами, вештався по магазинчиках, годинами сидів у кав'ярнях, що виходили вікнами на ковзанку і статую Прометея, нарешті, кілька разів на добу, коли тінь від руки «світлоносця» падала на доріжку в тому самому місці, проходив там, пильно дивлячись собі під ноги.

Валізка не з'являлася.

Бджілька уже знали в обличчя декотрі офіціантки і продавці — привітно кивали чи обслуговували як постійного клієнта, зі знижками. Він бентежився, оскільки насамперед прагнув непомітності, але, певно, щось таке сталося з ним за кілька місяців життя в USA — колишня, дошкульна якість тепер щезла.

Ще три тижні, день у день, Бджілько залишався завсідником Рокфеллер-Центра. А потім несподівано зібрав речі, купив квиток на літак і гайнув з Америки. Назавжди.

Ніхто з його тамтешніх знайомих не знав, що сталося. Тут, у Києві, Євген Федотович влаштувався на роботу і жив, наскільки я розумію, життям такого собі сучасного Корейки, оскільки далеко не всі гроші встиг прогуляти в процесі «підкорення» чужорідного материка. Бджілько змінився: перестав бути похмурим відлюдьком, навіть одружився з симпатичною вдівонькою. Історію цю він довго тримати в собі не зміг і зрештою поділився нею з одним нашим спільним знайомим, ну а той — зі мною. — Сусід Віталія замовк, пригадуючи щось. — Еге ж, історія вийшла повчальна, що й казати. Знаєте, чому Бджілько перестав ходити до Рокфеллер-Центру?

Віталій похитав головою.

— То слухайте. Того останнього разу Євген Федотович дочекався, поки тінь від руки Прометея впаде на доріжку, і пішов перевірити, чи не з'явилася валізка. На успіх він уже не розраховував, а діяв більше, як то кажуть, задля годиться. І коли до заповітного місця залишалося два-три кроки, Бджількові раптом примарилося, що так, валізка знову стоїть там — та сама, вугільно-чорна, із двома блискучими замками! Потім він розповідав нашому із ним спільному знайомому: «Першої миті я остовпів, очманів від того, що побачив. Я вже не вірив… а тут — от вона, стоїть собі спокійнесенько. Я зробив до неї крок… і зрозумів: не візьму. Не насмілюся. Бо щойно торкнуся до неї, тут таки, на місці, накладу в штани від страху. Це був такий нутряний жах, який відчуваєш в дитинстві, залізши у підвал покинутого будинку і раптом почувши із темряви тихий сміх. Так-так, мені здалося тієї миті, що я чую, як валізка беззвучно сміється з мене, — і я збагнув: ніколи! Ні за які медяники!!! А потім несподівано просто на те місце, де стояла валізка, хтось ступив ногою, мара розвіялася, і виявилося, що ніякої валізки нема, це лише гра тіней, не більше. Але відтоді я не ходив до Прометея, а незабаром узагалі повернувся сюди».

— Нічого собі історія.

— Коли мені її розповіли, я не повірив, — зізнався сусід. — Але потім приятель улаштував так, щоб я познайомився із Бджільком. (Само собою, звуть його інакше, але це й не суттєво). Я побачив Євгена Федотовича і уже не сумнівався, що він справді пережив щось дуже схоже на те, про що розповів моєму приятелеві.

— Еге ж… Чого тільки в житті не трапляється.

…До самісінького Нью-Йорка більше не розмовляли, так, перекинулись двома-трьома фразами і все. Віталія нарешті потягло в сон, він дрімав, хоча годинник-апельсин час від часу дзвінко курликав. Власник щоразу витягав його, здійснював звичайну процедуру і знову ховав.

На виході з аеропорту Віталій попрощався із сусідом, упевнений, що ніколи більше його не побачить, — і не помилився.

5

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …Так, усе гаразд, розібралися. Гадаю, післязавтра летітиму назад.

— Чуєш, Віт…

— А, чорт!

— Що таке?

— Та коли їхав туди, потрапив у пробку. Назад вирішив добиратися підземкою, але тут поки знайдеш потрібну станцію… Добре, давай я передзвоню тобі за годинку, тоді й договоримо, згода?

6

На довершення всіх негараздів Віталій іще й переплутав станції: сів не на тій гілці і зараз вийшов на якомусь брудному, майже безлюдному пероні. Поглянув на схему: виявляється, йому треба було їхати у протилежному напрямку! Впівголоса лаючись, вирішив плюнути на все, піднятися нагору і взяти таксі: може, пробок в цьому районі менше; та й в будь-якому разі таксист не заблукає, чи не так?

Він уже рушив до виходу, але відчайдушний крик за спиною змусив обернутися. Невисокий літній чоловік, що стояв на платформі й чекав на потяг, притис долоню до лівої сторони грудей і повільно сповзав на підлогу. Допомогати не квапились: хтось гидливо відсувався подалі, хтось із відстороненою цікавістю спостерігав за тим, хто кричав. Тільки двоє — старий та стара несподівано радянської зовнішності («Немов на машині часу приїхали», — мимохідь спало на думку Віталію) підійшли до літнього. Той уже лежав, хворобливо вивернувши ноги, обличчям униз.

Стара, крекчучи, нахилилась над ним і одразу випрямилася.

— Є тут лікар? — запитала українською.

Не сповна розуміючи, навіщо це робить, Віталій відгукнувся:

— Є. Не практикуючий, але перша освіта… — він уже присів поряд із бідахою і намацував пульс. Пульсу не було.

— Викликайте швидку, — сказав старому. — Чи що тут зазвичай викликають у таких випадках?

Удвох вони перевернули покійного на спину, і Віталій звернув увагу, що ліва внутрішня кишеня піджака в того випирає, наче там лежить щось велике й кругле.

— Дивись, — сказала стара чоловіку. — Як нагадує Леонова!

— Леонов помер давно, пам'ятаєш, у новинах показували.

— Пам'ятаю. Я ж кажу: нагадує.

З тонелю долинуло рівне наростаюче гуркотіння. На них уже майже ніхто не дивився; Віталій, наче заворожений, засунув руку до кишені покійного і витягнув золотавий годинник-апельсин.

Гримочучи, увірвався потяг, розфарбований у строкаті кольори. В цьому шумі дзеленчання годинника було майже нечутне, сам Віталій швидше відчув його як вібрацію в долоні.

Він подивився на «апельсин», перевів погляд спершу на покійного, потім — на старих.

«Якого біса?! Хоча б раз у житті будь сміливим, візьми те, що нікому вже не належить. Якщо не ти, візьме хтось інший, годинник все одно не потрапить до родичів цього чоловіка: їх привласнить собі або якийсь пройдисвіт — перший же, хто помітить, — або поліцейські, коли знайдуть труп. Чи навіть оці двоє. То чому ж