Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Боюся, нічого, — Бумблякевич зробив розумне лице і зморщив чоло.

— Ага! Бачите! А це унікальна людина. Він зібрав сотню добровольців і вступив до армії Наполеона з тим, щоби схилити його до походу на Україну. Він таки зумів зацікавити імператора, але, на жаль, фортуна від них одвернулася. Після цього Северин оселився на своїх добрах на Волині й займався вже тільки літературою. Але у 1830 році, в час польського повстання проти москалів, знову зібрав свій загін і загинув під Остроленкою в бою з москалями. Сталося це 26 травня 1831 року.

Погляд Бумблякевича впав на товстий червоний манускрипт.

— А що в цій книзі?

— О, тут чи не найголовніший твір пана Сапіги — «Мандрівка довкола борщу».

— Борщу? — перепитав Бумблякевич, гадаючи, що не дочув.

— Авжеж, саме борщу. Борщ — се наш український тотем, якому ми повинні молитися і складати пожертви. Борщ — се символ світобудови, се Сонце, Місяць і Зорі, Небо і Земля, води і суходоли… Борщ — се наша українська кров. Темно-червона, хмільна і кипуча. Борщ тече в наших жилах, борщ вирує і яріє. На борщі виросла козацька нація, на борщі вона приймала присягу. Отже, пан Сапіга в цій книзі, котра має стати поряд із «Кобзарем» й «Енеїдою», описав свою подорож до сутности борщу, проник до самих його глибин, дослідив кожну його складову частину, пірнув до самих первнів і видобув їх на поверхню. А головне — йому вдалося відкрити знову забутий нами перепис борщу.

— А хіба ми не знаємо, як його варити?

— Що ви? Хіба та юшка, якою ми дуримо свою національну пиху, варта називатися борщем? Ви собі гадаєте, що коли кинути до окропу буряки, то це вже борщ? Гай, гай… Не їли ви козацького борщу, то й не говоріть нічого. Козацький, або ж половецький борщ — наша ритуальна страва. Її згадує ще Пріск у своєму описі мандрівки до краю гунів. Але після зруйнування Січі перепис цей було надійно поховано в непам'ять.

— А знаєте, я й раніше відчував до борщу якусь неусвідомлену повагу, — сказав Бумблякевич. — Пам'ятаю ще малим, дідусь, аби приохотити мене з'їсти цілу миску, розповідав при цьому байку, що нібито оце переді мною не просто борщ, а ціле море… А на дні — кораблі-потопельці… Я їв те море, аби хутше дістатися дна і вирятувати кораблі…

— О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.

— В те море?

— А так. Її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж, якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.

— Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?

— Ні. Займається виїмково наукою.

— І зовсім не пише віршів?

— Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі — поезія.

— То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?

— Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те — відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна — о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.

— Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став боготворити… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині — цього зі мною не було…

Бумблякевич заплющився і прочитав з пам'яті:

Небо вечірнє темне й мовчазне

Плине поволі крізь мої очі,

І сонце, наче надія, гасне,

Топлячи тіло у ропу ночі.

Тінями тіней никають тіні,

В час такий простір робиться тлінню.

Хочеться нині в своєму тілі

Для себе самої скидатися тінню.

Прийду додому і чути хочу,

Як місяць сіє зорі у ситко,

І небо плине крізь мої очі,

Наче крізь голку хтось тягне нитку.

— Це з цієї другої книжечки, — сказав Бумблякевич. — А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совітською окупацією:

Коли прийти? Приходь, либонь, весною,

Бо нині бачиш — вечір і сльота,

Тумани, мов орли, над головою,

І я така похмура і не та.

І все навколо дике й непривітне,

Що в дощовій краплині нишкне страх.

Уже себе самих останні квіти

Слухняно розпинають на вітрах.

А дні такі бездонні і бездомні

Повз наші вікна линуть вдалину,

І кішкою набридливою втома

Своїм нявчанням хилить нас до сну.

І ти такий далекий і печальний,

Хоч я й покірно-тиха, як колись.

Побіля ніг твоє сумне мовчання,

Немов калюжі крові розлились.

Хай божевільний вечір диригує

Симфонією тиші і журби,

Та свічка щось уперто нам віщує

І радить мені більше не любить.

А ти приходь… та тільки не востаннє,

Руками посвіти собі в імлі.

Приходь в ту ніч, коли мене не стане,

Коли й тебе не буде на землі.

Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.

— Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальгію, я це бачу. Я добре ті часи пам'ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голісінька заходить у ставок…

— Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!

Транквіліон сумно кивнув головою…

— То було вже давно… Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.

— Ви бачили все? — спитав