Читати книгу - "Академія пана Ляпки"

Місяця, у Великій Срібній Горі, живе грізний і могутній повелитель місячан, король Неслух. Це єдиний місячанин, тіло якого має певну форму, й тому він не користується скляною посудиною. Король Неслух дуже схожий на людину. В нього є руки, ноги, але поки що йому бракує обличчя. Голова його являє велику гладеньку кулю.

У короля Неслуха є довгий вузький меч. Цим мечем він пронизує всіх підданих, що завинили перед ним.

Якось король Неслух порушив звичай свого народу й вийшов на поверхню Срібної Гори. Саме тоді й сталася подія, якої ніхто не міг передбачити...

Тут пан Ляпка урвав розповідь і насторожився. З парку долинув крик, затріщало гілля, почувся брязкіт розбитого скла. Там коїлося щось неймовірне.

Гамір швидко наближався. Раптом двері рвучко розчинилися, й на поріг ступив Алойзі.

Розпатланий, брудний, він грізно вимахував грубою сучкуватою палицею.

Обличчя його було спотворене люттю.

— Он ви де, пане Ляпка! — загорлав він так гучно, що в мене мурахи по спині побігли.— Балюєте без мене? Так?! Мене, значить, вирядили щигликів годувати, а самі казочки торочите? Ану геть — щоб і духу тут вашого не було! — І почав вимахувати палицею над головами переляканих гостей.

Панові Ляпці відібрало мову, в нього нервово сіпалася брова.

Алойзі підскочив до святкового столу і щосили торохнув по ньому палицею. Стіл затріщав. Скалки фарфору та скла разом із варенням і кремом полетіли просто межи очі гостям, що сиділи поблизу.

Анатоль спробував угамувати Алойзі, але той одним ударом кулака звалив його на підлогу.

У залі зчинився шарварок.

Одна королева й дві юні принцеси знепритомніли, інші гості посхоплювалися з місць і хто в двері, хто у вікно кинулись навтьоки.

Пан Ляпка отетеріло втупився в Алойзі, він не міг зронити й слова і тільки ще трошки понижчав.

— Гей ви, добродії й добродійки! — зарепетував Алойзі.— Ану уривайте звідціля! Ох ти ж, Гидке каченя, мерщій качуляй, поки я тебе не порішив! А тобі, Мурашко-музико, ще й повторювати треба, так? Геть! Тепер я гуляю! Ха-ха-ха!

Раптом із натовпу переляканих гостей вийшла висока вродлива жінка з гордою поставою. Вона підступила до Алойзі й грізно промовила:

— Я Повелителька ляльок. Наказую тобі забиратися звідси!

Та Алойзі був незвичайною лялькою, і влада Повелительки ляльок не мала проти нього сили. Він розреготався їй у вічі, повернувся спиною і, розштовхуючи гостей, закричав:

— Це ще не все, пане Ляпка! Я всю академію на друзки рознесу! Ясно? На друзки!

Альфред не втримався й заплакав.

Хлопці стояли ошелешені й мовчки дивилися на пана Ляпку. Я тремтів од гніву та образи.

Зал поступово спорожнів.

З двору долинав гуркіт екіпажів, що квапливо роз'їжджалися. Непритомну королеву пажі винесли на руках.

У залі лишились тільки ми та пан Ляпка. Він стояв непорушно, в тій самій позі, й некліпно дивився поперед себе.

Зал знову зменшився і став такий, як раніше. Небо заснували хмари, припустив дрібний осінній дощик.

Алойзі з неприхованою зловтіхою розсівся у кріслі навпроти пана Ляпки і з викликом засвистів.

Аж ось пан Ляпка отямився. Він окинув оком порожній зал, позирнув на нас — ми й досі стояли попід стіною,— потім на Алойзі і сказав, ніби нічого й не сталося:

— Шкода, хлопчики, що я не закінчив казки про місячних жителів. Доведеться відкласти її до наступної книжки. Шкода. Здається, час обідати. Чи не так, Матеуше?

— Авда, авда! — вигукнув Матеуш і полетів до їдальні.

Пан Ляпка пройшов повз Алойзі, не зважаючи на нього, здійнявся в повітря й полетів слідом за Матеушем, притримуючи поли брунатного фрака.

Он який це був шляхетний чоловік!

************************************Таємниці пана Ляпки**************************

Коли півроку тому я брався до цих нотаток, то й гадки не мав, що доведеться розповідати стільки дивовижних історій.

А останніми днями додалося так багато подій, що й міри немає. І головне, з певного часу щось незбагненне почало коїтися з самим паном Ляпкою.

Передусім ми стали помічати, як виходить із ладу його чарівна помпочка. Пан Ляпка щодень меншав та меншав і жодного разу не набув своєї первісної подоби. Це неабияк дратувало його, він ставав похмуріший і будь-якої миті міг поринути в гнітючу задуму. Якось пан Ляпка замислився, їдучи своїм звичаєм нагору, й кілька годин просидів між двох поверхів на бильцях. Іншого разу, літаючи над столом із коновкою в руці, він забув, що ширяє в повітрі, глибоко замислився, впав у миску з баранячою смаженею і навіть не помітив цього.

Та найголовніше, як я сказав, було те, що він без упину меншав. Навіть Альфред, найменший між нас, тепер був вищий проти пана Ляпки на цілу голову.

— От побачите: якщо так триватиме й далі, то десь за місяць пан Ляпка зникне зовсім,— кепкував Алойзі.

Правду кажучи, все, що Алойзі коїв у академії, переступало будь-які межі.

Після скандалу з казками ніхто вже не міг дати йому ніякої ради, а пан Ляпка ніби не помічав його капостей.

Алойзі прокидався, коли йому заманеться, прогулював уроки, на сонних люстерках малював на пана Ляпку карикатури, без дозволу заходив до кухні й кидав у каструлі жаб і павуків, голкою проколював панові Ляпці надувні кульки, а всім нам без кінця надокучав. Ми ненавиділи його й відпочивали тільки тоді, як Алойзі засинав або виходив у парк.

Пан Ляпка все йому дозволяв, ніби чогось боявся. Мало того. Що дужче виявлялася зухвалість Алойзі, то кволішими ставали воля й сила пана Ляпки. Він щодалі рідше з'являвся на кухні й забував годувати нас, не дбав про свої веснянки, й навіть пілюльок для вирощування волосся не вживав, через що став зовсім лисий, безвусий і безбородий.

Але змінився не тільки пан Ляпка. Трохи осіла будівля академії, понижчали кімнати, меблі, й усі інші речі подрібнішали, ліжка зробилися коротші. Парк, що досі був схожий на безмежну пущу, теж поменшав і став рідший, а могутні дуби й буки обернулися на мізерні деревця.

Хоч зміни ці відбувалися досить повільно й поступово, але за місяць вони стали такі виразні, що всіх нас охопила тривога і страх.

Тільки Алойзі був бадьорий, горлав пісень, висвистував, гримав дверима, вибивав камінням барвисті шибки, дражнив Матеуша й подеколи ставав просто нестерпним.

Пан Ляпка мовчки приглядався до нього, заклопотано чухав лисину й засинав, забуваючи напитися зеленої настоянки.

Ми розуміли — нашій рідній академії настає кінець.

Напередодні Нового року пан Ляпка зібрав усіх нас у шкільному залі й зажурено