Читати книгу - "Нескінченна історія"

Він натужно підвівся. І лише тепер помітив, що хоч і перебуває в гірській пустелі, але вона якась геть інакша. Тут земля виглядала складеною з іржаво-червоних скеляс­тих брил, нагромаджених і насунутих одна на одну так, що скрізь, куди не глянь, витворювали дивовижні вежі і піра­міди. Поміж ними землю вкривали низенькі кущі й зарості трави. Нависала пекельна спека. Краєвид був увесь зали­тий сліпучим, ба навіть нестерпним сонячним світлом, що немилосердно разило очі.

Атрею обмацав рукою обличчя. На віддалі десь із милю звідси він зауважив скелясту браму неправильної форми, арку якої утворювали горизонтально викладені незугарні подовгасті кам'яні плити. Заввишки брама могла мати десь зо сто стіл.

Невже це вхід до Південного Оракула? За брамою дале­ко (наскільки сягало око Атрею) простягалася безконечна порожня рівнина: жодної споруди, жодного храму, жодного гаю - нічогісінько, що бодай віддалено могло нагадувати Оракул.

Він усе ще міркував, що робити, коли зненацька почув глибокий гулкий голос, який відлунював стугонінням, на­че з бронзи:

- Атрею!

А тоді знову:

- Атрею!

Він озирнувся і побачив, що з-за однієї з іржаво- червоних кам’яних веж до нього бреде білий щастедракон. Із його ран струменіла кров, і він був такий кволий, що на­силу доплентався до Атрею.

Попри те, лукаво підморгнув своїм рубіново-червоним оком і сказав:

- Не дивуйся аж так, що я теж опинився тут, Атрею. Висячи в павутині, я, хоч і був наче паралізований, але чув усе, що казав тобі Йґрамуль. То й подумав собі: він же і ме­не вже вкусив, чом би, в такому разі, й мені не скористати­ся таємницею, яку він тобі зрадив* (* Зраджують когось, а таємницю довіряють)? Ось я і втік.

Атрею втішився.

- Мені нелегко було полишати тебе на поталу Йґраму- леві, - сказав він. - Але що я міг зробити?

- Нічого, - відповів щастедракон. - Та все-таки ти вря­тував мені життя, хоч і не без моєї участі.

І знову підморгнув, тепер уже другим оком.

- Врятував життя, - повторив Атрею. - Одначе тільки на годину, більше часу в нас нема. Я відчуваю, як із кож­ною хвилиною Йґрамулева трутизна діє все дужче і дужче.

- На кожну отруту знайдеться протиотрута, - відказав щастедракон. - Ось побачиш, усе закінчиться добре.

- Хотів би я знати як, - зітхнув Атрею.

- І я теж, - відказав щастедракон. - Але ж якраз оце і чудово! Відтепер тобі таланитиме в усьому. Врешті-решт, я таки не будь-хто, а щастедракон. Навіть висячи в павутині, я не втрачав надії - і, як бачиш, не даремно сподівався.

Атрею всміхнувся.

- Скажи-но, чому ти перенісся саме сюди, а не в якесь інше, ліпше місце, де тобі, можливо, вдалося б знайти про­тиотруту?

- Бо відтепер моє життя належить тобі, - сказав щасте­дракон. - Якщо тільки ти захочеш його прийняти. Я собі подумав, що Атрею знадобиться хтось, щоби швидко їздити в цих Великих Пошуках. Ось побачиш, одна справа - шкан­дибати на своїх двох, ба навіть гарцювати на гожому огирі, і зовсім інша - ширяти у піднебессі на спині у щастедрако- на. То що, згода?

- Згода.

- До речі, - додав дракон, - я називаюся Фухур.

- Чудово, Фухуре, - сказав Атрею. - Але поки ми тут балакаємо, спливає та дрібка часу, яка нам іще залишила­ся. Мені треба щось робити. Але що?

- Покладатися на щастя, - відповів Фухур, - що ж іще?

Та Атрею його вже не чув.

Він упав і лежав непорушно, огорнений м’якими виги­нами драконового тіла.

Йґрамулева отрута діяла.

Коли Атрею - хтозна за який час - знову розплющив очі, то спершу не побачив нічого, крім неймовірного, дуже дивного лиця, що схилилося над його обличчям. То було найпоораніше зморшками лице, яке йому коли-небудь до­водилося бачити, та й завбільшки воно було як кулак. А ще воно було темно-брунатне, мов печене яблуко, а очка на ньому жевріли, наче зорі. Волосся над личком прикривало щось, що нагадувало очіпок із зів’ялого листя.

Тої ж миті Атрею відчув, що йому до вуст піднесли як­есь горня.

- Добрий лік* (* ліки (Прохаська не обходить, що найперше діти подумають про лічбу)), лепський лік! - промурмотіли малесе­нькі губенята, теж зморшкуваті на цьому всуціль поморще­ному личку. - Пий, дитинко, пий. Воно помічне!

Атрею пригубив. Смакував напій незвично: ледь солод­каво і трохи терпко.

- Що зі щастедраконом? - через силу видушив він.

- Усе гаразд, - відповів шепелявий голосочок, - не жу­рися, хлопчику. Він одужає. Найгірше вже позаду. Пий-но, пий!

Атрею відпив іще ковток і негайно поринув у сон, однак цього разу то був глибокий, цілющий сон.

Бежеві дзиґарі вибили другу.

Бастіян уже не міг далі стримуватися: йому негайно треба бу­ло в туалет. Хотілося вже давніше, але він усе ніяк не міг відірва­тися від читання. До того ж, він трохи боявся спускатися вниз, у приміщення школи. Він говорив собі, що це побоювання цілком безпідставне, адже там нікого нема, отож ніхто його не побачить. І все одно боявся — так, ніби сама будівля школи була якоюсь істотою, яка за ним стежить.

Але тут нічого не вдієш: треба — то треба!

Бастіян поклав книжку розгорнутими сторінками вниз на край стосу матів, підвівся і підійшов до дверей комірчини. Якусь часин­ку прислухався. Його серце голосно калатало. Ніде ані шелесне. Він відчинив засувку і поволі перекрутив у замку велетенський ключ. Коли натиснув на клямку, двері відчинилися, голосно зари­півши.

У самих шкарпетках він помчав униз, не замикаючи за собою дверей, щоби зайвий раз не зчиняти шуму. А тоді прокрався схо­дами на перший поверх. Перед ним відкрився довгий коридор із помальованими в шпинатовий колір дверима класних кімнат. Уч­нівський туалет був у протилежному кінці. Хлопця вже не на жарт притисло, і він побіг що мав сили. Він домчав до рятівної місцинки таки дійсно в останню мить.

Сидячи на унітазі, Бастіян розмірковував, чому, власне кажу­чи, герої книжкових історій ніколи не мають таких клопотів. Одно­го разу — тоді він був набагато менший — Бастіян навіть запитав на уроці релігії, чи наш Господь Ісус теж мав людські потреби, адже він їв і пив, як звичайна людина. Клас аж зайшовся реготом, а вчитель релігії зробив йому запис у щоденнику про «антисоціа­льну поведінку». Відповіді на це питання Бастіян так ніколи й не дочекався. А він же зовсім не мав наміру поводитися антисоціаль­но.

— Очевидно, — сказав собі