Читати книгу - "Пес на ім'я Мані"

Ніби прочитавши мої думки, пані Козир сказала:

— Гроші можуть стати дуже помічною силою в нашому житті і підняти його на більш високий рівень. Гроші необхідні в усіх сферах, з їхньою допомогою можна легше зреалізувати наші мрії та цілі. Хоча цілі можуть виявитися не лише добрими, але й поганими.

Ага, зробила я висновок, мені тому ведеться так добре, що моя мета позитивна. Тепер я збагнула, чому Мані від самого початку наполягав, аби я визначила свої цілі. А ще я впевнилася, що гроші ніколи не зіпсують мого характеру.

Я вдячно глянула на Мані, який зручно вмостився поспати біля моїх ніг.

Стара пані повернулася до попередньої теми розмови.

— У скрині я тримала тільки частину готівкових коштів, іншу частину зберігаю у банку. Тому злочинцям ніколи не вдасться залишити мене біля розбитого корита…

Раптом пані Козир стрепенулася.

— Я хотіла би вам віддячити, але так, щоб моєї віддяки вистачило на все ваше життя. Пропоную тобі і твоїм друзям заснувати разом зі мною інвестиційний клуб.

— Що заснувати? — не второпала я.

— Ми разом інвестуватимемо. Я поясню: кожен, скажімо, вкладає 25 Ђ на місяць у якусь спільну справу, гроші складатимемо докупи…

Ідея мене захопила.

— То ви покажете нам, як одержувати золоті яйця від наших курочок! — схвильовано вигукнула я.

Тепер уже розгубилася пані Козир. Довелося ще і їй розповісти історію про курку, яка несла золоті яйця. Пані Козир була вражена.

— У твоїй байці мовиться точнісінько про те, чим я займаюся, — зраділа стара пані. — Але пізнавати усі ці процеси мені довелося важкою працею. Ти навіть не уявляєш, як тобі поталанило, що ти навчилася правильного поводження з грішми в такому ранньому віці!

Я неймовірно запишалася від її похвали й щасливо зиркнула на Мані, який легенько метляв хвостом уві сні. Неодмінно запишу ці компліменти завтра вранці до свого журналу. Я дедалі частіше ловила себе на тому, що упродовж дня вишукую факти, які можна було би вважати своїми досягненнями. Якщо раніше першою моєю думкою було: «з цього нічого не вийде», то тепер я концентрувалася виключно на тому, що можу та вмію. Ось і вибирала шляхи досягнення мети, а не шукала відмовок та вибачень.

Мені не терпілося негайно довідатися, що таке інвестиційні групи та як вони функціонують, але пані Козир вирішила пояснити усі тонкощі, зібравши нас утрьох. Я пообіцяла домовитися з Марселем та Монікою про зустріч із метою заснування інвестиційного клубу.

Перш ніж попрощатися, пані Козир виплатила мені 70 Ђ, по 5 Ђ на день, за піклування про Біанку. Я відразу подалася до банку, щоб половину тих грошей покласти на рахунок «курочки». Не встигла я переступити поріг банку, як мені назустріч вибігла пані Гайнен. Вона читала про нас у газеті і захотіла привітати й сказати, як пишається мною. Вона саме збиралася вийти на перерву, тож запросила мене на скляночку лимонаду. Я радо погодилася.

— Твій рахунок росте мов на дріжджах, — похвалила мене пані Гайнен. — Я просто вражена, як розумно ти заощаджуєш! Хоч і заробляєш значно менше, ніж дорослі, однак відкладаєш більше.

Я аж зашарілася від її слів. Привітна жінка на якусь мить задумалася.

— А що ти робиш з тими грішми, які не відкладаєш на «курочку»?

— Розділяю на п’ять частин. Одну частку витрачаю, а чотири розкладаю порівну у свої касетки бажань. Інакше не назбирати мені коштів на поїздку до Сан-Франциско і на купівлю ноутбука.

Пані Гайнен не зводила з мене захопленого погляду.

— Твоя система іще розумніша, ніж я припускала. Зачекай, мені треба зателефонувати…

За кілька хвилин вона повернулася, сяючи усмішкою, і загадково сказала:

— Кіро, про твою систему повинні довідатись усі діти. Вона полегшить їм життя і зробить його прекрасним. Я придумала, як залучити щонайбільше діток. Щоб ти знала, я член батьківського комітету школи, де навчаються мої діти. За кілька днів у школі має відбутися велике свято для школярів та їхніх батьків. Це добра нагода розповісти про твою фінансову систему. Саме тому я зателефонувала директорові й запропонувала ознайомити дітей та дорослих з твоїми ідеями. Він погодився.

Я ошелешено витріщалася на пані Гайнен.

— Ти виступиш перед зібранням, — пояснила пані Гайнен.

Мені аж гаряче стало, вуха запалахкотіли вогнем, живіт судомно скрутило. Я уявила собі, як стоятиму перед залом, вщерть заповненим людьми, і виголошуватиму доповідь.

— Я нізащо не зумію! — рішуче сказала я. —

Я ж помру від страху!

Пані Гайнен засміялася.

— До того ж я не знаю, про що розповідати…

Однак пані Гайнен, видно, не мала наміру так швидко здаватися.

Вона замислено дивилася у вікно.

— Знаєш, — почала вона за якусь мить, — завдяки своїй роботі я знаю, як більшість людей розпоряджаються грішми. Багато з них виливають мені свою душу. Ти не уявляєш, скільки смутку й страждань завдає людям неосвіченість у фінансових питаннях. Звісно, гроші, можливо, і не найважливіша річ у житті, але коли їх бракує на кожному кроці, вони стають неймовірно важливими, такими важливими, що усі інші справи не клеяться. Люди буквально хворіють, псують стосунки з іншими людьми, сваряться, почуваються нікчемними та жалюгідними. І немає нікого, хто зумів би пояснити, як легко перетворити гроші на позитивну рушійну силу. Варто було би запровадити у школі уроки, на яких би навчали поводженню з грішми, — пані Гайнен зітхнула. — Але таких уроків, на жаль, ніхто не впроваджує. Тому так важливо, щоб про твою систему заощадження довідалося більше людей.

Слова пані Гайнен звучали переконливо. Я вже й сама давно збагнула, що, відколи навчилася правильно розпоряджатися своїми коштами, моє життя стало набагато цікавішим. Та все ж я була твердо переконана, що ніколи не відважуся виступити перед публікою.

— Я не зумію навіть слова з себе видушити, — у розпачі промовила я.

— А що, як ми удвох вийдемо на сцену? Я ставитиму тобі запитання, а ти відповідатимеш… — запропонувала пані Гайнен. — І тобі не доведеться нічого вигадувати. Якщо ж не зможеш підібрати слів, я тобі допоможу!

Я усе ще вагалася.

— Може, Ви самі все розтлумачите? Ви ж добре знаєте суть справи, працюєте у банку…

— Ні, не розтлумачу, бо твої слова справлять значно сильніше враження. Мою промову сприймуть хіба як зарозуміле квакання банківського консультанта. Тебе ж діти матимуть за рівню. Ти робиш те, що під силу, власне кажучи, усім іншим дітям.

— Я затинатимуся на кожному слові, — впиралась я. — Мені не вдасться перебороти страх…

— Я була би дуже рада, якби ти ще раз усе гарненько обдумала. Ніхто не може змусити тебе до того, чого ти робити не бажаєш! Хіба ти сама…

Я попрощалася і в глибокій задумі вийшла з банку. Мені не давала спокою остання фраза пані Гайнен: «Ніхто не може змусити тебе до того, чого ти робити не бажаєш, хіба ти сама…» Навіщо мені себе змушувати?

Я усе ще перебувала в задумі, коли прийшла до подружжя Ганенкампів за Наполеоном. Але пес пошкодив собі лапу і тепер мав запалення, тож потребував спокою. Пан Ганенкамп запросив мене скуштувати пирога, якого спекла його дружина і який розкішно пахнув.

Я розмовляла мало, зате проковтнула аж три шматочки.

— Щось ти нині мовчазна, — зауважив пан Ганенкамп. — Якісь проблеми?