Читати книгу - "Донор для небіжчика"

В одній із шухляд письмового столу вже давно лежав зовсім новий «Полароїд», колись кимось подарований. Герман збирався застосувати фотозйомку, щоб визначити, нехай приблизно, в якому темпі просувається його старіння.

Але раптом згадав, як колись у дитинстві з ним трапився неприємний випадок, у якому фотокамера відіграла не останню роль. Відтоді Герман фотографувався лише двічі: для випускних альбомів: шкільного та інститутського; причому, на обох фотографіях вийшов якимось наляканим.

Він і справді боявся всього, що нагадує об’єктив (називав це фотофобією).

Словом, фотоапарат так і залишився лежати в столі.

18:00

Герман уже визначив, що одна година реального часу становить десь півроку для його невпинно старіючого організму.

Щоправда, вірус зовсім не торкнувся зубів і зору. Зуби тільки трохи пожовтіли (причиною був, напевно, наліт). А зір, здавалося, не лише не втратив колишньої гостроти, а навіть трохи покращився.

М’язи атрофувались шаленим темпом, немов з нього, як із гумової ляльки, хтось випускав повітря. Від пристойної ще вранці шевелюри залишилися клаптики сивого пуху. Шкіра продовжувала морщитися — з кожним вивченням себе у дзеркалі Герман думав, що більше вже старіти неможливо, однак щоразу помилявся.

І звичайно, він катастрофічно втрачав вагу. Тепер Герман важив не більше шістдесяти кілограмів, попередні дев’яносто (ще два дні тому) здавались нереальними. Він часто блював, нічого не їв і, що найбільше дивувало, дотепер не міг влити в себе ні краплі рідини.

Переважно Герман або стояв, утупившись у вікно, або лежав на дивані і прислухався до свого тіла. Іноді він чув у вухах сухе потріскування, ніби хтось морозяного дня ходив по снігу.

22:00

Із дзеркала дивився вісімдесятилітній дідуган.

Тобі не здається, що пора хоч комусь подзвонити? — запитав себе Герман. Батькам? Ті надто далеко; та й що він їм скаже (якщо вони взагалі впізнають його голос)? Налякати до смерті? Ні.

Друзі? Знайомі? Колеги? Старі шкільні чи інститутські товариші? Чи, може… Алекс?

Герман тільки похитав головою. У вицвілих очах набрякли сльози.

З носа витекла цівочка крові, капаючи Герману на підборіддя, а потім під ноги. Він завмер, очужіло спостерігаючи, як біля капців утворюється темно-червона, дуже густа калюжа… поки тугий струмінь зеленуватої блювоти не вдарив із рота й носа одночасно…

Цікаво, що вирішать патологоанатоми, коли знайдуть його тіло? Хто його впізнає? Що повідомлять батькам? Що взагалі тут діятиметься? А похорон?.. Хто…

23:30

Незважаючи ні на що, його голова залишалася ясною.

Він лежав у ліжку, намагаючись заснути.

Про завтрашній день не думав: Герман щиро сподівався тихо й безболісно померти уві сні…

Тоді все й закінчиться.

Герман повільно шкандибав від зупинки трамвая до тест-пункту. Раніше в нього ця відстань забрала б хвилин десять ходьби середнім темпом. Зараз же він ледь переставляв важкі неслухняні ноги, часто зупиняючись, щоб віддихатись. Його тіло дедалі сильніше долала слабість. Герман ішов уже годину.

Він так і не помер уночі. Полегшення це не принесло — тільки якийсь відсторонений подив… і все.

У дзеркалі він побачив древнього зморщеного старого, зовсім лисого, із запалими щоками й нездоровим блиском у сльозавих очах.

Років під сто.

Прокинувся Герман досить рано, але щоб зібратися й вийти на вулицю, витратив майже дві години. Одягаючись, чув, як хрустять суглоби; звук був такий, наче його кісти ламаються на дрібні шматочки.

Тягтися в його стані за результатами тесту було, мабуть, не варто, бо той уже не мав ніякого значення. Але, може, вірус давав йому якийсь шанс.

Та якби він знав наперед, чого це добирання йому коштуватиме, то швидше за все залишився б удома. А тепер було пізно повертатися назад — він уже майже дійшов.

Дехто з перехожих зацікавлено оглядався йому вслід; якась жіночка (насправді вона годилася Германові в матері) допомогла йому перейти дорогу й, обурюючись, запитала, чи залишилась совість у його дітей та онуків (може, навіть праправнуків), які відпустили його на вулицю самого.

Усе могло бути набагато простіше, якби Герман узяв таксі. Але він боявся, що під час поїздки йому може стати погано, і водій тоді відправить його в лікарню. Шкандибаючи пішки, Герман рятувався від осіб, що могли нести за нього відповідальність.