Читати книгу - "Глибинка"

— Цілуй мене, чоловіче, — зашепотіла Оксана йому на вухо. Її рука ковзнула по відкритих грудях, і гострий ніготь залишив на шкірі глибоку подряпину. З неї виповзла крапля густої чорної крові. — Ну ж бо, зроби це…

«Зроби це, зроби це…» Слова лунали й лунали у розпечених мізках, немовби єдина вціліла програма зламаного робота. Зникло все навколо, зник страх і почуття реальності, коли Стефан відчув на язиці смак її темної сутності. Остання слабенька думка закрутилася, наче пір’їна, підхвачена вітром, і полетіла геть, бо вже не могла нічого змінити. Це було:

«Тепер я проклятий навіки».

Взявшись за руки, вони підвелися й стрімко побігли у мовчазну і байдужу до всього ніч.

Ранок

Семен прокинувся пізно, набагато пізніше, ніж звичайно — внутрішній годинник повідомив йому про це ще до того, як він відкрив очі. Сонячні промені вже хазяйновито лізли в хату через запилені шибки, а радіоточка на кухні щось нерозбірливо бурмотіла. Дивно.

Він побачив, що Уляна також досі спить. Хотів було штурхонути її у бік, але передумав. Замість цього Семен підвівся, вдів капці і пішов на кухню ковтнути води. Мабуть, тиск підвищився, майнуло в думках. Зазвичай він прокидався за годину до того, як починав лунати гімн. Хто рано встає, тому Бог дає, любив казати батько.

У кімнаті письменника було порожньо. Він зупинився на порозі і розгублено почухав живіт. Постіль заслана, сумки немає, на тумбочці височать якісь консерви і лежить аркуш паперу. Він підійшов поближче.

«Семене!

Я вирішив поїхати. Вибач, що не попередив, бо ще й сам не думав, що зберуся. Гадаю, я вже й так засидівся тут і встиг вам надокучити. Ці гроші — плата за житло. Передавай привіт Уляні і вибачся за мене. Бувай!

На записці лежало дві зім’яті десятки.

Отже, письменник поїхав. Він не знав, радіти цьому чи ні. Цей Стефан, здається, непоганий хлопець, і з ним було приємно випити чарчину. Користі в господарстві з нього, звісно, ніякої, проте, у всякому разі, було з ким потеревенити. Але, з іншого боку, він надто вже цікавився місцевими справами. Семен знав, що поки він жив тут, всі були як на голках, недовірливі й насторожені. Може й добре, що поїхав, поки нічого не сталося.

А може, щось все-таки трапилось? Інакше чому він утік так несподівано? Ні, щось тут не те.

Занурившись у задуму, він узяв цигарку та вийшов на подвір’я. Ясний день зустрів його буянням духм’яноі зелені, засліпив яскравим світлом, а десь згори полинуло відчайдушне цвірінчання пташок. Все було чудово, і його острахи скоріше за все безпідставні. Та й що могло трапитися? Те, що було, давно вже в минулому, а письменник просто захотів додому, от і все. Всі вони дивні люди, і ніколи напевне не скажеш, чого від них чекати в наступну мить. Так, можливо, було помилкою розповідати йому старі історії — але ж він все одно не повірив, та й годі було очікувати чогось іншого. Скоріше за все, напише про все це у своїй книжці й загребе ще трохи грошенят…

Він зтрусив попіл на витертий гумовий коврик біля дверей і раптом закляк на місці. Глина. Засохлі шматки глини на ньому, наче хтось зчистив її зі своїх підошов. Дивно… вже три дні на вулиці було сухо і спекотно, і набрати у взуття такої грязюки можна було лише в лісі, та й то при бажанні. Борючись з недобрими передчуттями, він зазирнув у хату і коло дверей побачив Стефанові капці. Брудні.

Але ж вчора, після звичайних вечірніх посиденьок, коли вони вже йшли у хату, на Степанових ногах не було ніякого бруду. А тоді Семен запер двері, вони розійшлися по кімнатах, і більше той нікуди не виходив. Чи він помиляється?

На газеті залишилося два брудні відбитки його ступнів. Тут він перевзувся, коли повернувся… звідки? Де він міг вештатися вночі, щоб вляпатись у таку багнюку?

Щось всередині підказало Семену, що скоро він про це дізнається.

На кухні Уляна загуркотіла посудом, і він здригнувся, приходячи до тями. Руки автоматично закинули капці під стару шафу з одежею, немовби прагнучи зняти з себе відповідальність за те, що могло статися…

«Нічого не сталося», заспокоїв себе. І сам у це не повірив.

Викинувши недопалок, пішов сказати дружині, щоб готувала сніданок.

День

Німенків хлопець першим довідався про все. Він пронісся вулицею, підстрибуючи на старому кособокому велосипеді, і ледь не налетів на стару Параску, що вела корову на пасовисько. Та ойкнула і прудко відскочила вбік, посилаючи прокльони навздогін розбишаці, а хлопчак помчав далі, щосили накручуючи педалі. Він поспішав донести новину батькові.

Семен провів день на городі. Налягав на лопату, вивертаючи з землі грудки більші, ніж цього потребувала садівля картоплі. Уляна кілька разів робила йому зауваження, але навряд чи він їх чув. Просякнута потом майка липла до тіла, а в голові роїлися зловісні думки, і він з усіх сил прагнув їх позбутися, хоча й знав, що це марно. І коли хтось коло хвіртки вигукнув його ім’я, то просто встромив лопату в ґрунт і пішов до хати, бо вже знав, що це прийшли погані новини.

Василь Німенко чекав його коло лави, навалившись на паркан всією вагою свого дебелого тіла. Відразу ж запитав:

— Де він?

— Хто?