Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

— Правильно! Правильно!

Тоді підвівся святий Інокентій:

— Правильно, то правильно. Але я думаю, Вседержителю, чи не вина саме пророка Іллі в тому, що в Раю так багато чортячих звичок? Коли у нас, найсвятіших, він бачить чортячі хвости, то, значить, там, де їх треба бачити, він закриває очі. Замість вогнем слова боротися проти цієї нечисті так, щоб під нею горіла земля, він словоблудить на нас, найсвятіших. То чи заслуговує він взагалі почесного звання пророка і чи місце йому в Раю?

— Не місце! — загули сорок найсвятіших голосів.

І рука Вседержителя вказала Іллі на райську браму…

Як дивитеся на страйки? Щоб у нас. Кому — є. Нема перед ким. Конкретно. Всі відповідають за все. І ніхто ні за що.

Я написав плакат: «Геть із нашого села меліораторів!»

І став перед бульдозером.

Бульдозерист каже:

— Ви що, дядьку, звідтіля? Із слаборозвинених країн?

— Ні, — кажу, — я з колгоспу «Вперед».

— То відійдіть назад. Бо в мене горить норма.

— Краще б, — кажу, — в тебе згорів бульдозер! Нівечиш землю з такою жорстокістю, ніби вона твій класовий ворог.

— Кожен Іван має свій план.

— Ще якби кожен Іван мав свою голову на плечах… І свою земну кулю. А то вона на всіх одна.

— Ви, — каже, — не за адресою стали.

— Де ж мені стати?

— Станьте біля міліції… То швидше сядете.

— Не той час. Зараз повернулося іншою фазою…

Тут підійшов Антошка. «Філософ» на свободі. Шепоче:

— Не дуже тіштеся. Фази мають властивіть мінятися. Тюрми також треба час від часу провітрювати. Пару із суспільного котла також треба час від часу випускати. Дозволили гласність, щоб почути, хто про що галасує. А тоді за шкірку — і в каталажку…

Він мене лякає каталажкою. Я у своєму колгоспі все життя як у зоні суворого режиму. Виспатися ніколи. За мною закріплено три трактори, два комбайни, сім начіпних агрегатів і сімдесят два дармоїди. П’ятнадцять у нашій конторі, решта — у тих конторах, що вище. Інтенсивна технологія: один із сошкою, а сімдесят сім з ложкою. Коли їсти — всі висувають ініціативу знизу. Як працювати — усі чекають вказівок згори. Як щось відповідальне вирішувати — всі ліліпути. Споживати — всі гулівери.

Кожен кричить про перебудову. Про госпрозрахунок. Про сімейний підряд. І кожен дивиться на мене. А думає про себе. Премію собі. Мені — вимпел «Передовик виробництва». Собі — орден. Мені — цінний подарунок. За три карбованці (два карбованці п’ятдесят копійок — «Іван-покиван». І на п’ятдесят копійок брошура «Комплексне вирощування свиней»).

Ті свині мені вже вухами лізуть. І те свинство. Комплексне. І та атмосфера свинячої гуманності: хто сильніший — ближче до корита.

А сильних — ого-го скільки! Начальники і начальнички. Замначальники і помначальники. Підначальники і заначальники. Старші над молодшими. Вищі над нижчими. Інспектори й інструктори. Інспектори над інспекторами, інструктори над інструкторами. Уповноважені й умовно-важені. Представники й представнички. Спеціалісти по мухах, спеціалісти по мишах, спеціалісти по будяках, спеціалісти по спеціалістах.

І хоч більшість вузьколобого профілю, зате всі з широкими запитами.

А потім вписуємо на гризунів. І киваємо на негоду. Мовляв, не було поліття.

Поліття одночасно на все не буває. Є поліття на дурнів, нема на врожай…

То перед ким страйкувати? Я вийду, стану перед головою сільради. А він скаже: «Стань перед своєю Мариною. Вона — депутат».

А вона такий депутат, як він голова. Її так обирали, як і його. Аби було кому піднімати руку. Щоб представництво від тваринників. «Хто за, хто проти?» Всі «за». «Проти» нема. Проти тільки дуля в кишені… На більше нема сміливості. І сили вже нема. Розтринькали. На боротьбу за поліпшення власного побуту. На діставання шкарбанів і сорочок. Імпортного цвяха з вітчизняного металу і масла від власної корови. То ж треба так хитромудро придумати. Щоб я молоком заливав місто, а масло діставав за тридев’ять земель. І то по блату. З-під прилавка. І то — не більш як двісті грамів. А тільки його нема — в газеті стаття. Наукова. Що масло дуже шкідливе для організму. Бо воно склерогенне і канцерогенне. А що брехогенне?..

Потрібні суспільні лещата. Щоб ті, щонайвищі, — зверху, а ми — найнижчі — знизу. І тиснути. Оту «золоту середину». Отих пристосуванців і нахлібників. Здорове вистоїть. Пустопорожнє — лусне…

Тільки ж можуть застрайкувати, ополчитися. Їх же ціла армія. Ціла орда. Гострозуба. Озброєна передовою наукою лицемірства і демагогії, чинопочитання і чиноздобування. А звільнити одного пристосуванця у нас важче, ніж приборкати атомний реактор…

Але, може, спробуємо? І на госпрозрахунок їх. На сімейний підряд.

Нарешті одружився і я. Відважився. Довго думав. Зважував. З газетних матеріалів вивчав доцільність такого вчинку. По синяках під очима і гулях на лобах сусідів вивчав переваги сімейного життя. І ось переді мною сидить моя ангелиця. Лупає очима і чекає, що я скажу.

— Давай будемо боротися! — кажу я.

— Як? — дивується вона.

— Ну, одна теледама якось по телевізору казала, що кохання — це скарб, за який треба боротися.

— Ти свій скарб уже виборов, — усміхнулася дружина.

— Тоді давай боротися за здорову сім’ю! Людина мусить за щось боротися. Без цього людина — не людина.