Читати книгу - "Роман шукає"

— Ну? Куліш — не каша, червінець — не гроші. Граю собі в збиток, хто хоробрий — підходь, став червінця, вставляй пальця, забирай два!

Умови гри були на диво простими. Підходь, клади свого червінця і встромляй пальця в середину спіралі. Власник цього ремінного «грального апарата» смикне ремінь за кінці до себе, і якщо твій палець залишиться в середині ремінної петлі — замість одного червінця матимеш два. Коли ж палець твій залишиться поза ременем, вибачай — твої гроші перейдуть до того, хто так охоче роздає червінці.

Ігор дивився на цей «атракціон» як зачарований. Славко підштовхував ліктем Мартина, моргнув на Ігоря, а тоді сказав:

— У тебе що, зайві гроші кишеню муляють?

Ігор не слухав його, він шелестів в руці десяткою і, розсовуючи плечима цікавих, проштовхнувся ближче до епіцентру подій. Поспіхом, щоб йому ніхто не завадив, Ігор тицьнув гевалові червінця і встромив пальця в ремінну спіраль. Р-раз! Ремінь розкрутився, Ігорів палець повис у повітрі, кругом зареготали. А червінець зник у синіх галіфе мордатого гевала.

— Не повезло, земляче? — співчутливо зітхнув червонопикий. — Ну, не журися, спробуй ще раз. — І вже іншим голосом, щоб чули його далі, почав знову рекламувати своє підприємство: — Червінці роздаю, червінці. Підходь, хто не ледачий!

Ігор мав намір вивчити систему скручування і розкручування ремінної спіралі з тим, щоб пустити цього червонопикого без штанів, але Мартин і Славко відтягли його.

— Досить і однієї десятки за науку, — сказав Славко. — Даси другу — переплатиш.

На Клима Бутька вони натрапили випадково. Він сидів на землі, підклавши під себе куфайку, по боках лежали дві його милиці, а навколо юрмилося жіноцтво. Чоловіки зупинялися на хвилинку, нашвидкуруч задовольняли свою цікавість і йшли собі далі. Жінки не розходились. Клим Бутько ворожив. І, мабуть, не без успіху. Досить було послухати його клієнтів:

— Ой жіночки, ой голубочки! Як у воду дивиться отой сліпий!

— Це тому, що він по темній книзі ворожить. А там уся правда списана.

— Усе вгадав! Каже, мала ти, молодице, ізвєстіе з казьонного дому, що скоро твій король хрестовий додому повернеться. А Петя справді надіслав листа, що скоро випишуть його з госпіталю… Я на нього завжди як на хрестового короля ворожу…

— Це темна книга. В ній не літери, а дірочки… Хлопці, яким до всього було діло, проштовхалися наперед. Жінки не дуже люб’язно зиркали на них.

Навпроти Клима сиділа на плетеному з верболозу кошику жінка і, як сорока в кістку, зазирала в сторінки книги, що лежала на колінах у Бутька. Замість літер на її грубих, немов з картону, сторінках випиналися якісь горбики і зяяли дірочки. Бутько водив по пухирцях пальцями, блискав скельцями окулярів і говорив не зупиняючись, монотонно, ніби збирався заколисати жінку:

— А ще чекає на тебе несподівана радість, у дім твій, від близьких людей твоїх, котрі зараз у далекім краю, по дорозі до казенного дому, звідки і прийде до тебе дєнєжний інтерес і прочее довольствіє для дому, для сім’ї, для рідних, для дітей твоїх і родителів…

Молодиця на кошику хитала головою в такт Бутьковим словам і шморгала носом.

«Що він торочить? — дивувався Ігор. — Коли б ці тітки слухали уважно та розібралися в тому, що він говорить, вони б цьому Бутьку надавали добрячих буханців, не подивилися б, що інвалід».

Але Ігор помилявся. Жінки чули від Бутька саме те, що їм хотілося почути. Він вживав такі необхідні при ворожінні формули, як «казенний дім», «дєнєжний інтерес», «для серця», «для дому», «далека дорога», і вони їх заспокоювали, заколисували. Бутько не відступав від традиції, діяв за правилами, бо добре знав, що саме від нього хочуть почути. В кожній людині завжди, у найскрутнішому становищі, живе бодай крихітка надії на порятунок, на зустріч, на щастя, на любов. Мільйони не повернулися з війни. Мільйони жінок, матерів одержали жовтуваті смужки із страшними чорними літерами: «Загинув смертю героя…» Однак паперова смужка з чорними літерами все одно залишалась тільки смужкою, бо ніхто з жінок не був свідком смерті своїх рідних, не поплакав, не поголосив над свіжою могилою, не нагодував людей обідом, гіркої чарки не випив на помин душі небіжчика… Мільйони загинули, в мільйони осель прийшли оті смужки з чорними літерами, але ж хіба не було так, що після сліз і плачу повертався цілим і неушкодженим той, про якого писали «загинув смертю героя»? Хай такі випадки були поодинокі, хай їх на пальцях можна було порахувати, але слава про них розліталася навкруги з блискавичною швидкістю і розсівала крихітки надії…

І Клим Бутько, все це урахувавши, не розчаровував нікого. Він став неабияким конкурентом усіх базарних ворожбитів. І тих, що ворожили на картах, і тих, у котрих морські свинки тягли квиточки. Цей чаклун з «темною книгою», з милицями і в чорних окулярах міг би пустити з торбами всіх своїх консервативних колег, якби не було так багато бажаючих поворожити. Груба, надрукована шрифтом Брайля книга для сліпих справляла велике враження, баби з базару далеко по навколишніх селах рознесли славу про сліпого, який ворожить по «темній книзі», а в тій книзі все списане про нашу долю…

Жінка, що сиділа на кошику, тицьнула Бутькові гроші, встала і, витираючи сльози, відійшла вбік. Молодиця в картатій хустці, що теж збиралася ворожити, нерішуче подивилася на Ігоря, сказала:

— І чого б ото я тут стовбичила? Що вам, іншої розваги нема?

— Хто це там? — не ворухнувши головою, тихо спитав Бутько, ніби й справді нічого не бачив.

— Та інвалід молодий, — відповіла молодиця.

— Поворожити прийшов? Це ми можемо. Всю правду тобі скажу, нічого не приховаю. Бабоньки, громадяночки, пропустимо без черги інваліда війни, що кров за нас проливав на полях сраженій.

Було в інтонаціях Бутька щось від Ямришка,