Читати книгу - "Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов"

— Дивись! — перебила його Рен. — Що це?

На носовій частині ракети, яка переслідувала їх, спалахнула червона зірка. Вона була така яскрава, що негайно спрацювала система зменшення чутливості телевізійного телескопа. Екран став зовсім чорний. Рубіново-червона точка — єдиний предмет, який світився на ньому, наче око казкового дракона.

— Що вони хочуть зробити? — видихнула Рен. — Вони розплавлять оболонку корабля…

— Розплавлять — катапультуватимемось разом з новим відсіком, — рішуче вимовив Нірф. — Стривай-но! Здається, вони нам просто сигналять!

Рубінова цятка дивно замиготіла. Спалах — пауза. Спалах — пауза. Спалахи довші. Кілька спалахів коротших. Довга перерва. Потім знову така ж серія спалахів.

— Вони намагаються зв’язатися з нами. Увімкни кібу для розшифрування сигналів, — сказала Рен.

Нірф посміхнувся.

— Кіба не всемогутня. Звідки їй знати систему сигналізації на Гаммі?

— Увімкни, я прошу тебе!

Минуло декілька секунд, і раптом кіба заговорила:

— Сигнали закодовані за старим земним кодом — азбукою Морзе. — Кіба одразу ж почала перекладати: — Вони сигналять: “Ми із Землі! Ми із Землі! Дайте відповідь нам. Ми із Землі! Ми із Землі…”.

— Тут якась помилка! — вигукнув Нірф.

— Сигналь їм бортовими прожекторами: “Вас зрозуміли. Ми також із Землі!”.

Ракета, що переслідувала їх, прийняла сигнал і одразу ж замиготіла у відповідь. Кіба перекладала: “Нірфе, Рен, збавте швидкість! Збавте швидкість! Не бійтеся нас!”.

— Вони знають наші імена! Гальмуй, Нірфе, гальмуй! Це друзі.

Тільки-но він увійшов всередину корабля, одразу зникли всі сумніви. Це був свій, земний! Справжня земна людина, одна з тих, яких Нірф і Рен не бачили понад шістдесят років. Ще як слід не розгледівши космонавта,

Нірф і Рен кинулись до нього. Вони всміхалися, перебиваючи одне одного, щось питали, тут же закидали запитаннями й, не дочекавшись відповіді, ставили нові. Радість переповнила всіх.

Першою отямилась Рен. Вона раптом відчула себе господинею, до якої в дім зайшов дорогий гість.

— Скидайте скафандри! Сьогодні в нас буде святковий обід. Нірфе, приймай гостей, але без мене ні про що не розпитуй. Я зараз!

Вона спритно вискочила із свого скафандра і швидко подалася в оранжерею.

Космонавт скинув жорсткий скафандр і пригладив рукою русявого скуйовдженого чуба.

— Мене звати Іваном Коршуновим. Я командир космічного корабля, посланого по вас із Землі.

— Іван! — із задоволенням повторив Нірф, вдивляючись у відкрите лице космонавта. — Іван! А де ж решта членів вашого екіпажу?

— Внизу, на планеті! Вони буквально нарозхват. Всі хочуть їх побачити. Доводиться багато їздити.

— Хіба планета не мертва? — дивом здивувався Нірф.

— Хто це вам сказав?

— Тут має бути смертельний рівень радіації.

— Ні. Вони ще не знайомі з ядерною енергією.

— Але в мене збереглися всі проби. Останні кілька місяців від Гамми йшов потужний потік радіації. А ви хіба його не зафіксували?

— Ні… Стривайте-но! — Коршунов засміявся. — Ну, звичайно ж! Усе ясно. Ви ловили радіоактивні частинки не з Гамми, а з нашого корабля!

— Що?!

— Останнім часом ви летіли услід за нами. Атомні двигуни нашого корабля були увімкнуті. Ми почали тоді гальмування. Напевне, ви ловили відходи нашого “пального”. Ми можемо порівняти режими роботи наших двигунів і криву росту спійманих вами часток. Я певен, що вони збіжаться…

— Нірфе! Мені ж теж цікаво! — долинув з оранжереї голос Рен. — Ходіть сюди!

Нірф з Коршуновим пішли на її голос. Вона встигла надягти біле святкове плаття й накрити на стіл. Просто над їхніми головами з гілок звисали соковиті плоди.

— Як у раю! — всміхнувся Коршунов. — Даруйте мені! — крикнув він і вибіг з оранжереї. — Я зовсім забув на радощах передати подарунок, — сказав він, з’являючись знову з великим пластмасовим циліндром у руках. — Це члени нашого екіпажу зібрали вам квіти з усіх континентів Гамми.

Він розкрив циліндр, вийняв великий барвистий букет і простяг його Рен. Вона засміялась.

— Поглянь, Нірфе, це найкращий букет у нашому житті!

Коршунов дивився на щасливих Рен з Нірфом і усміхався.

— Я ще не сказав вам найголовнішого. Ми послані сюди, щоб допомогти вам повернутися на Землю. Адже ваш корабель не в змозі здолати зворотної путі. Тут пального для нього нема.

— Але яким же чином це вдасться? Коршунов знизав плечима.

— З моменту вашого відльоту з Землі минуло близько трьохсот років. Створено досконаліші кораблі. Люди пам’ятають про ваш відважний і ризикований рейс. І нас послали, так би мовити, на обгін часу. Ви полетите на нашому кораблі. Ми летіли сюди усього дев’ять років. Отож мушу ще сказати, що ваш метод біокарти допоміг встановити зв’язок з багатьма населеними світами. Ми давно перемовляємося із деякими з них і знаємо їхнє точне місцезнаходження, 3 іншими — шукаємо засобів спілкування.

— А як же наш корабель?

— Залишимо на Гаммі як подарунок від мешканців Землі. Люди Гамми хочуть зберегти його навічно.

Я був півроку у відрядженні на півночі в таких місцях, куди листи йдуть дуже довго і новини, які повідомляються в них, стають за час, доки надійдуть, давно минулими, забутими подіями. Ні, я не повідомляв друзям своїх дальніх адрес та й сам не часто писав про себе. Надивившись вдосталь на крижані тороси, на північні сяйва, на курні вулкани і на північних оленів, начинений по саму зав’язку новими враженнями, у пальті з тюленячого хутра, в пижиковій шапці, з моржевим іклом у валізі, я повернувся до Москви.

Мені було про що розповісти своїм московським друзям, більшість з яких веселкові стожари полярних сяйв уявляли лишень з обгорток од