Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

домівку. Біля міських воріт стоїть, опершись на мушкета, козак, його синій однострій світиться на сніговому тлі. Місто оточене парканом, перед ним рів та вал, видніється дерев'яний замочок, який уже ні від кого не оборонить, такий він ветхий. Але над містом він панує. Я вирізняю дім сотенної канцелярії із зеленим, переділеним навпіл дахом, вранці туди приходять міський отаман, сотник і канцеляристи. Я бачу корчми й крамнички, з яких визирають купці; онде козаки-компанійці ведуть до канцелярії зловленого злодія; двоє сусідів підійшли до урядового будинку, вони посварилися і хочуть, щоб їх розсудили. Біля сотникової садиби запрягають у пишний ридван коней, коні ситі й лискотять вгодованими боками; чути покрики візниць і конюхів. Цей світ до болю знайомий мені, і я його не так бачу, як уявляю. Дивно мені стає дивитися на все те, дивно, бо я завжди дивився на світ просто. Мені здавалося, що все у волі людській - бути добрим у світі чи лихим. Мені здавалося, що й грішникові очиститися від скверни - річ так само проста. Здається, мав я погані очі, бо не бачив тієї невидимої сітки, котра той світ покриває. Не бачив, як борсаються у тій сітці люди, ніби зловлена риба, і не відав, що сіткою є сам світ. Я відступаю від нього, рідного міста мого, бо мені раптом страшно стало. Страшно від того, що здобув змогу повернутися в нього, а ще страшніше, що не відаю, чи зможу те учинити. Записи гапонівського панотця

За днями теплими прийшла негода; з ранку до вечора сипалися дощі, сільські вулиці од того перетворились у цілковиту твань, а я сидів поки що без діла, бо написав митрополиту листа з оповіддю про свої пригоди і з проханням посприяти, щоб у котрійсь громаді мене вибрали на попа. В Гапонівці ж священик був, хоч і в похилих літах, але ще міцненький, та й хотілося мені покинути це село, де кожне мене знало. Вечорами, коли вікна оббивалися дощем, коли надворі плескало, зітхало й лопотіло, у теплім покоївку (напалено було піч) при свічці збиралися до мене в господу найближчі сусіди, і я, попахкуючи цибушком, оповідав неквапно про розбійників, які на мене напали, про свій побит серед волохів і татар. Знав, що все це вигадую, але от що дивно: говорив я про все з такими подробицями, які мене самого дивували, ніби я й справді оповідав про землі й країни, які бачив передвіч. Я без найменших утруднень описував, як одягаються волохи, які в них вози, як пораються біля худоби, які страви найбільше люблять татари і які їхні домашні звичаї. Називав чудні імена людей, з якими буцімто мав стосунок, - мене слухали з глибочезним інтересом; мирно потріскувала свічка, паньматка вряди-годи знімала нагар, тютюновий дим від кількох люльок м'яко оповивав все синім смерком; від печі хвилями відходило тепло, і я подумав: чи так уже зле бути вигадником і тішити людські вуха химерними оповідями? Часом мені самому здавалося, що все було й справді так, як оповідаю; виявилося, що я знав по-татарському і по-волоському і белькотів на превелику втіху щось таке, чого й сам не міг утямити. Диво ж було в іншому, одного разу серед слухачів знайшовся такий, що балакав так і сяк, і він не тільки підтвердив, що я вмію по-тамтешньому балакати, а й мова моя ніби в справжнього агарянина чи волоха. Це мене дивувало: пам'ять моя й мова ніби існували позасвідоме, а я ж бо знав, як все було насправді. Але я бачив, яку втіху мають люди від цих балачок, отож і в гадці не мав оповісти комусь, що ж воно було насправді. Гірше ставало, коли залишався я наодинці. Тоді мені думалося, що я або збожеволів, або божеволію, що я, можливо, й справді був схоплений нечестивцями і відведений у чужу землю. Жив там спершу, як живуть полоняники, а потім мені щось приключилося і пам'ять моя наполовину згасла, а те, що я був нездоровий, і склало оту маячню, яку я приймав за «правду», за «прірву», хоч насправді ніякої «прірви» й не було. Признаюся тобі, читальнику, що я поступово почав вірити у те, що мене відпущено з чужої землі через те, що я не при своєму розумі, що не було ніякого юнака, перед яким ношу я немалу вину, що всі мої вигадки - ось вона, правдешня історія. Під таку хвилю мене не тішило тепло власної хати, не тішив добрий харч, яким відгодовувала мене жінка, не тішив теплий вогник свічки, не тішило, що от, мовляв, надворі негода, а я ніжуся в теплому домі. Тоді божевілля торкало мій мозок гарячою рукою, і я, залишаючись сам, з жахом починав відчувати, що не можу забути про того юнака, якому перекинув своє прокляття. Не забуваю я й Чорного Чоловіка - мого володаря у Прірві; коли його згадував, дім мій наповнювався дивними істотами, їх я бачив по кутках покою, дивилися вони на мене більмистими очима і простягали корячкуваті, як коріння, лаписька. Боявся під ту хвилю виходити надвір, бо мені здавалося, що там на мене чекає Чорний Чоловік, що я, попри все, так і не звільнився з-під його влади - боявся стати віч на віч із ніччю. Переконував свою жінку продати грунт і купити його десь у дальшому краю, але моя паньматка на те не погоджувалася. Тим часом прийшов лист од. митрополита, він радив вдатися за порадою до єпископа і пообіцяв написати йому від себе, щоб єпископ поставився до мене милостиво, зважаючи на мої пережиті страждання.

Як на те, раптово помер у Гапонівці піп, застудившися в дорозі. Його викликав до себе єпископ, бо перед цим під час об'їзду єпархії побував у нашому селі і побачив у нашого старого панотця, котрий став на цьому місці після мене, в домі в кутку щось на зразок руковмивальниці, в якій священик у зимовий час хрестив дітей замість того, щоб чинити те в церкві. Отож старого й викликали до єпископа, покарали немилосердно плітьми, всипавши до тридцяти ударів; у дорозі він ще й намок і дістався додому в гарячці, а за кілька днів відійшов. Ця сумна подія посприяла мені повернутися на старе місце, з цього найбільше була задоволена паньматка, бо не довелося їй продавати свої, ще батьківські, грунти, а