Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона подарувала йому непевну, нервову усмішку і пішла відчиняти двері.
Чоловік, якого вона завела в дім, був цибатим і видавався жвавим, з делікатно прорисованим обличчям і густою копицею майже масного волосся, яке, попри його природну оліїстість, виглядало свіжовимитим. Те, як він був одягнений, справило на Білла вигідне враження: звичайні сині джинси, зовсім нові, і біла сорочка з засуканими до ліктів рукавами.
– Бене, це мої тато і мама, Білл і Енн Нортони. Мамо, тату – це Бен Міерз.
– Вітаю. Приємно познайомитись.
Він дещо з осторогою усміхнувся місіс Нортон, і вона відповіла:
– Вітаю, містере Міерзе. Це вперше ми бачимо зблизька справжнього живого письменника. Сюзен жахливо хвилювалася.
– Не турбуйтесь. Я не говорю цитатами зі своїх книжок, – усміхнувся він знову.
– Пр’віт, – промовив Білл, підважуючись зі свого крісла.
Він власною працею піднявся до певного посту, який зараз займав у профспілці Портлендських докерів, тож його рукостискання було міцним і потужним. Але рука Бена не збрижилася слизькою медузою, як у тих її колишніх, банальних арт-бздюхів, і Білл був задоволений.
Він закинув свій другий перевірочний критерій:
– Як щодо пива? Маю запас тамо, на льоду, – показав він рукою в бік патіо на задньому подвір’ї, яке збудував сам.
Арт-бздюхи незмінно казали «ні»; більшість із них були планокурами і не могли морити свою дорогоцінну свідомість, наливаючись.
– Їй-бо, щодо пива я залюбки, – відповів Бен, і його усмішка поширшала. – Два або три, та й квит.
Білл вибухнув гучним сміхом.
– Окей, ти моя людина. Ходімо.
При звуку цього сміху наче якийсь дивний контакт відбувся між двома жінками, які мали між собою сильну схожість. Лоб Енн нахмурився, тоді як у Сюзен він розгладився – немов через кімнату телепатичним способом пронісся заряд неспокою.
Бен вийшов слідом за Біллом на веранду. Там у кутку на ослоні стояла скриня-льодовня, набита бляшанками «Пабсту» з кільцевими відкривачками[72]. Білл витяг з льодовні бляшанку і кинув Бену, котрий впіймав її одною рукою, але легесенько, щоб та не спінилася.
– Гарна отам річ, – сказав Бен, дивлячись у бік барбекю на задньому подвір’ї. То була акуратна низька конструкція з цегли, і мерехтіння тепла висіло над нею.
– Сам вибудував, – сказав Білл. – Кращого годі бажати.
Бен добряче глитнув і по тому відригнув, ще один плюс на його користь.
– Сюзі вважає, що ти путній хлоп, – сказав Нортон.
– Вона хороша дівчина.
– Порядна, практична дівчина, – додав Нортон, немов на підтвердження відригнувши. – Каже, ти вже три книжки написав. І всі вийшли друком.
– Еге, так і є.
– Добре розходяться?
– Перша так, – відповів Бен і більше не сказав нічого.
Білл Нортон злегка кивнув, схвалюючи чоловіка, у котрого достатньо клепки, щоби тримати при собі власні справи з доларами й центами.
– Ти не проти трохи допомогти з бургерами і хот-догами?
– Звісно.
– Ти мусиш надрізати хот-доги, щоб пустити їм дух. Ти про це знаєш?
– Йо, – Бен, злегка усміхаючись, черкнув у повітрі вказівним пальцем правої руки, ніби роблячи діагональні розрізи.
Маленькі надрізи на сосисках у натуральній оболонці вберігали їх від пухирів.
– Авжеж, ти сам із наших нетрищ лісових, – сказав Нортон. – Добре сказано, чорт забирай. Візьми отам-от отой мішок брикетів. І пиво своє забирай.
– Ви мене з ним не розлучите.
Білл на хвильку затримався і скинув бровою на Бена Міерза:
– Ти, парубче, не вітрогон? – запитав він.
Бен відповів з дещо похмурою усмішкою:
– Аякже.
Білл кивнув.
– Це добре, – сказав він і пішов у хату.
Бейбз Ґріффен схибила зі своїм прогнозом дощу на мільйон миль, і вечеря на задньому подвір’ї пройшла добре. Повів легкого вітерцю вкупі з хмарками пеканового диму з мангалу відганяв найзліших пізньосезонних комарів. Жінки прибрали паперові тарілки і приправи, потім повернулися і собі кожна випити пива та посміювалися з того, як Білл, стріляний горобець, граючи примхливими потоками вітру, виставив Бена у бадмінтон 21–6. Бен зі щирим жалем відмовився від реваншу, показавши на свій годинник.
– У мене книжка печеться, – сказав він. – Я заборгував шість сторінок. Якщо нап’юся, я завтра вранці не зможу навіть прочитати того, що написав.
Сюзен пішла провести його до передньої хвіртки – з міста він сюди прийшов пішки. Білл, гасячи вогонь, кивав власним думкам. Парубок сказав, що він серйозна людина, і Білл був готовий повірити йому на слово. Він навів поважну причину не для того, щоб справити на когось враження, але будь-хто, хто працює після вечері, відставляє свою роботу і кудись іде, робить це, щоб залишити мітку на чийомусь дереві, і ймовірно, великими літерами.
Утім, Енн Нортон так до кінця й не відтанула.
177:00 вечора.
Флойд Тіббітс заїхав на щебеневу парковку «У Делла» хвилин за десять після того, як Делберт Маркі, хазяїн і бармен, увімкнув на фасаді свого закладу нову рожеву вивіску. Це був напис DELL’S літерами три фути заввишки, де апострофом слугувала висока коктейльна склянка.
Надворі сонячне світло визолювали з неба гуснучі фіолетові сутінки, і невдовзі по довколишніх виярках почне формуватися низовий туман. Приблизно десь за годину почнуть з’являтися вечірні завсідники.
– Вітаю, Флойде, – кивнув Делл, дістаючи з кулера «Мікелоб»[73]. – Добрий минув день?
– Нормально, – відповів Флойд. – Добрим глядиться це пиво.
Високий чоловік з акуратно підстриженою пісочного кольору борідкою, зараз він був у слаксах з рифленого поліестеру і легкому піджаку спортивного крою – своєму робочому костюмі у Ґранта. Він там був другою фігурою по кредитах і любив цю роботу отим неуважним манером, що може ледь не одним махом перетнути межу з нудьгою. Він почувався так, ніби просто лине за вітром, але це відчуття не було активно неприємним. А ще ж була Сюзі – чудова дівчина. Невдовзі вона зрештою погодиться і тоді, він гадав, йому доведеться щось із собою робити.
Він кинув на шинквас доларову банкноту, налив собі по стінці склянки пиво, спрагло випив його і наповнив склянку знову. Єдиним іншим клієнтом наразі в барі був молодий парубок у комбінезоні телефонної компанії – Браянтів син, подумав Флойд. Той пив пиво за столом і слухав якусь сумну пісню про кохання з джукбокса.
– То що нового у місті? – запитав Флойд, знаючи відповідь наперед.
Нічого нового, особливого нічого. Якийсь старшокласник міг заявитися у школу п’яним, але нічого іншого намислити Флойд не міг.
– Ну, хтось убив собаку твого дядька. Отака новина.
Флойд застиг, затримавши склянку на півдорозі до свого рота.
– Дока, собаку дядька Віна?
– Саме так.
– Збило машиною?
– Аж ніяк не схоже на те. Майк Раєрсон його знайшов. Майк приїхав на Злагідний Пагорб, щоб покосити траву, і Док висів там на отих шпичаках, що на вершечку цвинтарних воріт. Весь розпанаханий.
– Що за сучий син, – промовив Флойд вражено.
Делл поважно кивнув, задоволений справленим враженням. Він знав іще дещо таке, що стало гарячою темою сьогоднішнього вечора в місті, – дівчину Флойда бачили з тим письменником, котрий оселився у Єви. Але про це нехай Флойд дізнається сам.
– Раєрсон доправив собачого трупа Паркінсові Ґіллеспі, – сказав він Флойду. – У того така думка, що пес міг сам померти, а зграя якихось дітлахів повісили йо’ заради сміху.
– Ґіллеспі власного гузна від лунки в землі не відрізнить.
– А може, й ні. Скажу тобі, що я думаю, – Делл подався вперед на своїх дебелих
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.