Читати книгу - "Містична річка"

— Лише на годину. — Джиммі знайшов штани, які обкрутилися навколо ніжки ліжка. — Дві години щонайбільше. Сел має замінити Кейті о десятій годині. Піт зателефонує йому й попросить прийти раніше.

— Селові вже десь із сімдесят.

— То й що? Думаю, сечовий міхур розбудив його десь о четвертій ранку, і потім він усівся на дивані й досі дивиться телевізор.

— Бодай їй всячина. — Аннабет скинула з себе всі простирадла й підвелася з ліжка. — Паскудна Кейті. Невже вона зіпсує нам і цей день?

Джиммі відчув, як його шия нагрілася.

— А який ще день вона зіпсувала нам останнім часом?

Аннабет відмахнулася від нього рукою, стоячи вже у дверях ванної кімнати.

— Ти хоча б знаєш, де вона може бути?

— У Даяни або в Ів, — відповів Джиммі. Йому дуже не сподобався той зневажливий жест рукою.

Аннабет — любов його життя, тут сумніватися не випадає — навіть не уявляла собі, якою іноді вона може бути (і це було властиве всій родині Севіджів) та яке прикре враження справляли її погані думки або кепський настрій на інших людей.

— А може, в бойфренда.

— Справді? А з ким вона зустрічалась останніми днями?

Аннабет увімкнула душ і відступила до зливальниці, чекаючи, поки вода нагріється.

— Я думала, ти це знаєш краще від мене.

Вона відкрила аптечку, шукаючи там пасту для чищення зубів, і похитала головою.

— Вона перестала зустрічатися з Маленьким Цезарем у листопаді. Я була цьому рада.

Джиммі, який узував черевики, всміхнувся. Аннабет завжди називала Боббі О’Доннела Маленьким Цезарем, а коли й набагато брутальнішими прізвиськами, і не тільки тому, що той був амбітним гангстером із холодним поглядом, а й тому, що він був гладкий коротун, схожий на Едварда Дж. Робінсона. То були напружені кілька місяців, коли минулого літа Кейті стала зустрічатися з ним, і брати Севіджі сказали Джиммі, що він може покластися на них, мовляв, вони прищемлять йому прутень, якщо в тому виникне потреба. Джиммі не знав, чи то вони були морально обурені тим, що такий покидьок зустрічається з їхньою улюбленою небогою, чи то Боббі О’Доннел став для них надто небезпечним суперником.

Та хай там як, Кейті сама порвала ці взаємини, і, крім чималої кількості телефонних дзвінків о третій годині ночі й тієї Різдвяної ночі, коли Боббі та Роман Фоллов з’явилися в них на парадному ґанку з невідомими намірами, наслідки розриву минулися без особливих пригод.

Той факт, що Аннабет не терпіла Боббі О’Доннела, не міг не насмішити Джиммі, бо іноді він замислювався, чи ненавиділа Аннабет Боббі тільки тому, що він був схожий на Едварда Дж. і спав з її падчеркою, а чи ще й тому, що той був недоробленим бандитом, на відміну від професіоналів, якими вона вважала своїх братів, безперечно, знаючи, яким фахівцем був її чоловік у ті роки, коли Маріта ще не вмерла.

Маріта пішла в за`світи чотирнадцять років тому, коли Джиммі відсиджував два роки в’язниці у виправному закладі «Оленячий острів» у Вінтропі. Одного вечора під час відвідин ув’язненого чоловіка, коли п’ятирічна Кейті спала в неї на колінах, Маріта показала Джиммі родимку на своїй руці, яка останнім часом дуже потемніла, і сказала, що збирається піти до лікаря, який працює в громадській клініці. Про всяк випадок, пояснила вона. Через чотири тижні їй вже робили хімію. А півроку по тому, як розповіла йому про родимку, Маріта померла. Кілька субот Джиммі мусив спостерігати, як тіло дружини стає білим, немов крейда, сидячи на протилежній стороні темного дерев’яного столу, припаленого сигаретами, вкритого плямами від поту й почорнілого за сотню років базікання та скарг ув’язнених. Останній місяць свого життя Маріта була вже надто хвора, щоб приходити, заслабка, щоб писати, й Джиммі мусив задовольнитися телефонними дзвінками, під час яких вона здавалася надто виснаженою або накачаною ліками, або й такою, й такою.

— Ти знаєш, що мені віднедавна сниться? — запитала вона одного разу. — Сниться і сниться.

— Що тобі сниться, моя дитино?

— Помаранчеві штори. Великі щільні помаранчеві штори. — Вона цмокнула губами, й Джиммі почув, що Маріта п’є воду… — Штори, які метляються на вітрі, звисаючи зі своїх поперечок. Лише метляються й ляскають. Лясь, лясь, лясь. Сотні штор на великому-великому полі. Ляскають і лопотять.

Джиммі чекав, що далі, але Маріта урвала на цьому розповідь. Не хотячи, щоб дружина змовкала посеред розмови, як було не раз, він запитав:

— Як там Кейті?

— Чого?

— Що робить Кейті, моя люба?

— Твоя мама добре дбає про нас. Вона дуже журиться.

— Хто журиться? Моя мама чи Кейті?

— Обидві. Пробач, Джиммі. Я піду. Мене нудить. І я дуже стомлена.

— Гаразд, дитино.

— Я тебе кохаю.

— І я тебе.

— Джиммі. У нас ніколи не було помаранчевих штор. Я не помиляюся?

— Ні, не помиляєшся.

— Дивно, — сказала вона й повісила слухавку.

Останнє слово, яке вона сказала йому, — «дивно».

Атож, дивно. Родимка, що була на твоїй руці, відколи ти ще лежала в колисці й дивилась на підвішені над тобою картонні іграшки, раптом потемніла й через двадцять чотири тижні, майже два роки по тому, як ти лежала в постелі зі своїм чоловіком і обхоплювала його тіло своєю ногою, тебе поклали в домовину й зарили в землю, а твій чоловік стояв за півсотні ярдів від тебе, між двома озброєними охоронцями й з кайданами на руках і ногах.

Джиммі випустили на волю через два місяці після похорону дружини, й він стояв на кухні в тому самому одязі, в якому покинув в’язницю, і усміхався до своєї незнайомої дитини. У свої перші чотири роки вона мала познайомитися з ним, бо ж зовсім його не пам’ятала. Пам’ятала тільки те, що сталося за останні два роки її життя. Можливо, в її пам’яті жило кілька фрагментів про чоловіка, якого вона бачила в цій оселі до того, як їй було дозволено приходити до нього лише по суботах і сидіти на протилежному боці старого стола у вологому домі з поганим запахом, побудованому на індіянському кладовищі, де свистіли вітри, стіни хиталися, а стелі нависали надто низько. Стоячи на своїй кухні й дивлячись, як вона споглядає його, Джиммі ніколи ще не почувався таким безпорадним. Він зроду не був таким самотнім