Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Виявляється, Микита має рацію. Вести машину я не можу, але мовчки дивлюся, як він сідає за кермо.

Схоже, мій мозок йде у відставку, якщо я першому зустрічному дозволяю сісти за кермо моєї Вишеньки.

Хоча ні, не першому зустрічному. Після того, що між нами сталося в кабінеті, я вже не можу так назвати Микиту. Та і хлопець доволі непогано почувається за кермом. Веде акуратно, не жене, але при цьому легко перелаштовується між смугами, лавірує в потоці машин та плавно пригальмовує на світлофорах.

Одразу видно, що знає дорогу.

А я постійно поглядаю на нього. Поки ми спускалися в ліфті, я все сподівалася, що нас хтось зупинить і не дасть мені скоїти безумство. Наприклад, та сама Настя з рецепції. Побачить нас удвох із Микитою — і все, ми нікуди не поїдемо. Або раптом у холі з’явиться заступник…

Але ні. У холі, коли ми вийшли з ліфта, була тиша. Єдиний охоронець, зайнятий телефоном, навіть не повернув голови в наш бік.

Проте Микита помітив мій метушливий погляд і так усміхнувся, що в мене ноги ослабли.

— Навіть не думайте, Діано Георгіївно, — шепнув мені на вухо з підступним виглядом, а сам підхопив під лікоть і міцно притиснув до себе.

Й ось я вперше в житті сиджу у своїй машині не за кермом, а поряд із водієм. А мою вишневу красуню веде хлопець, якому я пів години тому віддалася просто на робочому столі!

Його рука нахабно лежить на моєму коліні. І коліну це дуже подобається.

Опускаю погляд униз.

Поли плаща розійшлися, рвана спідниця ледве прикриває стегна. Добре, що в мене звичка ходити в панчохах, і вони практично не постраждали. Були б колготки — довелося б із ними вже попрощатися.

Проте блуза теж порівняно ціла. Якщо не рахувати двох відірваних ґудзиків.

І в такому вигляді я їду до себе додому… За продовженням.

Тому що, судячи з погляду Микити, я не маю жодного шансу втекти від нього.

Одна панчоха трохи з’їхала. Поправляю мереживний верх, потім дивлюся на Микиту. Ловлю його голодний погляд.

Передчуття ковзає внизу живота. Тіло прострілюють імпульси збудження, а розум мріє провалитися під землю.

У пам’яті раптово виринають слова подруги. Що потрібно розслабитися з молодим. Він же не дитина, йому вже двадцять. Тож я точно не повинна собі нічим дорікати.

Та й узагалі, що в цьому такого?

Подумаєш, проведемо разом одну ніч. Головне, щоб він потім мовчав в офісі, що я дозволила йому трахнути себе.

От і все.

Але як змусити його це зробити?

Закушую губу.

— Скоро приїдемо, Діано Георгіївно, — усміхається Микита, помічаючи мою реакцію.

Його рука залишає моє коліно, залишаючи без тепла, яке вона дарувала.

— Ніби я поспішаю, — пирхаю з незалежним виглядом.

— І правильно, — підморгує він. — Поспішати нема куди. У мене попереду вся ніч, щоб насолоджуватися вами.

Я підтискаю губи. Надто вже гарно говорить.

— Ось що, — скептично дивлюсь на нього, — після того, що було в кабінеті, вже можна перейти на ти.

Я все одно почуваюся старшою. А він ще й викає, ніби навмисне підкреслює різницю між нами. Хоча свого віку я не соромлюся. Ну тридцять — і тридцять. Всього лише цифра.

— Мені подобається звертатися до вас на ви.

— Ага, як до старої тітки-сусідки, — бурчу незадоволено.

— Як до жінки, яку варто поважати, — поправляє Микита.

Я закочую очі. Він може говорити будь-що. Але навряд чи хоч один чоловік здатен поважати жінку, яка лежала перед ним на столі з розсунутими ногами.

— Я ж казав, мені байдуже, скільки моїй жінці років. Це взагалі не має значення.

— Ага, — киваю, — а ще ти казав, що тобі подобаються «старші». Нашій начальниці взагалі сорок, років зо два тому розлучилася. Ти ще до неї підкоти. Раптом сподобається?

Ой-ой, Діана Георгіївна. Звідки стільки отрути в голосі? Самій страшно. Напевно, усе від нервів.

Ми зустрічаємося поглядами.

— Мені сподобалася ти. Тож можеш не турбуватися щодо начальниці. І взагалі, не люблю фарбованих білявок, — кривиться Микита, згадавши Владлену. — Виглядають дешево.

Потім обводить мене відвертим поглядом, дивиться на груди.

— Ну гаразд, називатиму тебе на ти. До речі, давно хотів сказати. Вигляд маєш офігенний. Як лялька, — видає він із серйозним обличчям.

— Гумова? — одразу ж уточнюю скептично.

Микита скривджено здригає бровами.

Якби мені було зараз вісімнадцять, я, напевно, від його слів розтеклася б калюжкою. Втім, чоловіки завжди казали, що я виглядаю приголомшливо. Та й у дзеркало себе бачу, чого гріха таїти. Природа не обділила ні обличчям, ні фігурою.

Щоправда, шкіра на мій смак занадто смаглява і груди могли б більшими бути… Ну та гаразд.

У нас лише одна ніч буде. Тож можна не паритися. Нехай каже, що вродлива.

— Ти теж нічого, — вирішую підсолодити пігулку. — Особливо нижче пояса.

Микита миттю випинає груди.

Еге ж, а казав, що дорослий.

Отак похвалиш мужика — а він і пір’я вже розпушив, почувається павичем.

Але від хвилювання і передчуття продовження в самої все тремтить і ниє. Не очікувала, що я така хтива. Це просто період такий. Адже буває, коли хочеш сексу дуже сильно. А тут молода та гаряча кров. Хороший хлопець. Ще й компліменти каже.

Ось і мій дім. Заїжджаємо на стоянку, де залишаємо машину.

До під’їзду входимо разом.

У ліфті Микита пропалює мене поглядом і мовчить. Але тільки-но відчиняю двері у квартиру, як він одразу штовхає мене до стіни, розпластує по ній своїм тілом.

Повітря розпалюється до небачених температур.

Ми знову цілуємось. З жадібною несамовитістю рвемо одне на одному одяг. Наче між нами нічого не було в кабінеті.

Предмети одягу вистилають шлях до спальні. Спідниця, штани, сорочка Микити, моя…

Я залишаюся тільки в панчохах та білизні. Хочу й це зняти, але Микита хрипко просить:

— Не треба, залиш.