Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Всередині підіймається образа. Отже, я не відповідна дівчина для таких, як вони. Давид не відповідає, а я більше не можу сидіти на місці. Встаю, хапаю рюкзак, телефон і хочу піти, але чоловік хапає мене за зап'ястя.

— Тебе відвезе Мирон. Я розпоряджуся. 

— Я в змозі сама добратися додому, — вириваю руку і йду до дверей.

Натискаю на ручку і тягну на себе, як наступної миті біля моєї голови з грюкотом зупиняється чоловіча рука. Двері зачиняються, а мене розвертають і притискають до холодного дерева.

Обличчя Давида так близько. Його очі пропалюють у мені дірку, а губи манять одним тільки виглядом. Від нього пахне чоловічим гелем для душу і трохи парфумами.

Не можу дихати спокійно поруч з ним, не можу думати. Цей чоловік викликає у мені масу емоцій і бажань. Знову облизую губи та бачу, як його очі іскрять.

— Не спокушай... — він майже шепоче.

Але я навіть не думала...Чи думала? Не можу зібратися докупи.

— Мені вже час, — нарешті вичавлюю з себе.

Давид не відходить. Він дивиться, наче стримує себе, але не хоче відпускати. Не хочу навіть мріяти, що відчуває до мене те саме, що я до нього. Це просто безглуздо.

— Принесу твої речі, — відпускаючи мене, говорить чоловік і відразу йде у ванну.

Боже, що це було? Я все ще стою, спершись плечима у двері. Боюся, що якщо зроблю крок, то просто сповзу на підлогу.

За хвилину він повертається з двома пакетами у руках.

— Ти можеш тут переодягнутися, — передає мені речі. 

— Ні. — виходить занадто різко.

Але я не зможу більше знаходитись поруч з ним. Тому просто виходжу за двері. Чую його кроки позаду. Відчуваю, як дивиться на мене. І пришвидшую крок.

Спускаюся сходами та бачу внизу охоронця, який проходиться очима по моїх голих ногах. Ну от і все …

Хочу зупинитися біля нього, але Давид кладе руку мені на талію, чим знову викликає мурашки на шкірі й веде на вулицю.

— А як же Мирон? — кажу з докором. 

— Я передумав. — голос впевнений, серйозний.

На вулиці все ще бушує негода. Тільки-но виходимо за поріг, над моєю головою з'являється парасолька.

Коли він її встиг взяти???

До машини йдемо швидко. Давид саджає мене в салон, потім сідає сам. Вмикає обігрів і музику. До бібліотеки їдемо мовчки. І це прекрасно, тому що я не знаю, що казати. І тиша, швидше за все, нервувала б нас обох.

Під'їхавши до місця, чоловік паркується біля самого входу. Вимикає музику і дивиться перед собою.

Розумію, що мені треба повернути йому речі, але переодягатися тут не збираюся.

— Я вдячна за все... — кажу зовсім тихо. — Речі занесу в ресторан, — не знаю, як ще їх повернути. Не Ярославом же.

— Мій брат готує для тебе сюрприз. Але ти  повинна відмовитися, — стримано вимовляє Давид. На вигляд він спокійний, але від самого голосу мурашки шкірою.

— А якщо я не відмовлюся?

Навіщо я його зачіпаю ще більше? Не розумію. Я не збираюся приймати жодні сюрпризи від Ярослава, але вирішую не казати цього Давидові.

Чоловік повертається до мене всім корпусом. Нахиляється ближче і, здається, зараз втовкмачить мені в голову те, що сказав.

— Ти відмовишся. Ти з ним нікуди не поїдеш.

Він вимовляє чітко. Кожне слово окремо. А я просто витріщаюся на його губи.

Хочу відчути як він цілує …

Хоча б один поцілунок…