Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Не повертаючись на кухню, не говорячи нікому ні слова, я закрилася у своїй кімнаті. Пояснювати відсутність порожніх тарілок не було бажання. Я ніколи не була в такому... розгніваному стані. Я ніколи цьому божевільному не розповіла б, що врятувала йому життя. Хоча це, напевно, навіть надто багатослівно. Я ще не знаю, що сталося із графом. Але бути настільки... настільки...

— І що думаєш із цього приводу, Тихіш? - після переказу всього, що сталося, запитала я поради у свого єдиного друга. Я сіла навпроти дракориба та уважно його вислухала.

— Так, ти правий. Потрібно якнайшвидше про все повідомити професору, - погодилася я з Тихішем. - Але як мені врятувати графа зараз? Так, він відкинув зрештою вечерю, але я не впевнена, що завтра він не вчинить так само, як хотів сьогодні. Ти думаєш, він хоче навмисне себе вбити?

Тихіш замислився і досить скептично відповів мені.

— Можливо, і в цьому ти маєш рацію. Він утомився від свого стану. Адже він розуміє, що рано чи пізно він справді збожеволіє і помре. Тільки його сила та магія відтягують цей момент. І тепер він бачить у «ліках» доктора Марвея, чи точніше сказати в його отруті – свій порятунок. Але ось тільки в убивстві людини я брати участь не бажаю!

Тихіш повністю зі мною погодився в цьому. Проблема в тому, що я не могла передати повідомлення професору Шолла. У будинку не працювала магія, і відправити йому листа, перебуваючи в стінах маєтку, було неможливо. Мені потрібно було знайти спосіб відлучитися та вийти за межі графського будинку.

Я підійшла до відкритого вікна і вдивилась у зоряне небо. Надворі було тепло і тихо. Яке тут спостереження за хворим?! Над графом нависла загроза набагато серйозніша і небезпечніша. Я згадала сьогоднішній день і здригнулася. Я була впевнена, що він помирав у ту мить. Ще трохи і паразит повністю опанував би його тілом і розумом. Але чому... адже в мене немає магії, щоб проникати в магполя людей! Чому паразитарна магія відступила?

Я приречено похитала головою. Сьогодні був дуже напружений день. Вийти в ніч, щоб надіслати послання професору Шолла? Гарна думка… На мене раптом навалилась така втома, що я навіть не почула слова Тихіша. Я швиденько доповзла до свого ліжка, присіла і вмить відключилася.

Моє серце прискорено забилося, наче щось мало статися. Я була у графському саду. Дістанеться ж мені від Соура, якщо він помітить мене, що я сиджу і відпочиваю під ароматною квітучою лаєною. Я озирнулася довкола, але нічого дивного не виявила. Тоді звідки таке почуття? Чому серце ледве не вистрибує з грудей?

Несподівано мені здалося, що поряд хтось є. Я підвелася на ноги, але не змогла зробити й кроку. Чоловічий голос покликав мене. Незнайомий. Такий гарний. Глибокий...

Хтось наближається. Позаду. Серце відбиває шалений ритм і мені не вистачає повітря. Шкіра вмить вкрилася вологою.

— Не бійся. Ти ніби не схожа на боягузку, - шепоче хтось біля вуха, але я не можу обернутися.

— Ти маєш піти з цього будинку, Даріє. Тут небезпечно. Послухай поради графа: візьми гроші та покинь цей будинок.

— Я не можу...

— Тебе підіслали вбити його? - голос став жорсткішим. Я відчула, як на мої плечі лягли чоловічі руки. Від цього дотику мені стало зовсім ніяково.

— Ні! - вигукнула я.

— Іди, дівчинко. Просто йди геть звідси.

Я різко обернулася, але за мною нікого не було.

Вранці я прокинулася із тривожним відчуттям. Сон був настільки реалістичним, що спершу не могла зрозуміти: може я справді вночі гуляла садом? Але Тихіш запевнив мене, що всю ніч я пробула у своєму ліжку.

На кухні вже працювала Амадіна, готуючи сніданок для Його Світлості. У мене ще було кілька завдань від Соура, які я мала б виконати до дев'ятої ранку. Але не зараз… Амадіна приготувала мені сніданок і я з жалем на нього подивилася. Годувати графа тією поганню, яку підсунув лікар Марвей, я не хотіла. Прийдеться мені жертвувати своїми скромними трапезами. Я запевнила жінку, забираючи з собою тарілки, що поснідаю у себе. Непомітно пробралася до кабінету графа і ввійшла всередину, молячись, щоб мене не помітив Соур.

Сонячне проміння проникало крізь штори і теплим світлом заливало кабінет. Якби не безлад, тут було б дуже затишно вранці. Його Світлості в основному кабінеті не було, але були привідкриті двері в його спальню. Я поставила тацю на стіл і тихенько попрямувала в той бік. І зненацька завмерла, почувши з сусідньої кімнати знайомий і такий неприємний голос Соура.

— Паршиве дівчисько! Говорив я Вам, Ваша Світлість, вона одна з них! Її потрібно терміново позбутися! Що ж це вона наробила! Я ж наказував не відчиняти вікна. Адже це добре, що Ви не спали всю ніч і контролювали потоки магії. А якби що трапилося з Вами?! Неподобство! Ні, я це так не залишу!

Я ж учора вікно забула зачинити після того, як влізла через нього! Соур з'явився в дверях і, помітивши мене, моментально кинувся до мене. Схопивши мене за лікоть, дворецький, лаючись, потягнув мене до виходу.

— Ви звільнені, рессо! Ви ледь не занапастили Його Світлість. Я сьогодні ж повідомлю про Вашу недбалість графині, а також повідаю про Вашу поведінку леді Берді. Таких вихованок потрібно різками пороти, а ще краще ізолювати від суспільства! А це що таке? Ви ще й отруїти вирішили господаря?