Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Домовик ледь не зареготав:

– Пантера померла від сміху, забачивши цю худорбу?!

Колвін все ж таки відібрав в мене склянку, поки я не захлинулась від обурення та, прибираючи локон з мого обличчя, поморщився, мабуть, від спогадів, й задумливо хитнув головою:

– Пантера дійсно померла, та їй було не до сміху. Тож, ти не правий, Тиміш. Зовсім не правий. 

Сподіваюсь, це «зовсім» відносилось й до «худорби» також. Я кинула сердитий погляд на домовика та відібрала в Колвіна склянку назад, маючи намір все ж допити воду. Він терпляче дочекався поки я спустошу місткість та завбачливо все ж таки вилучив її з моїх рук, як потенційно метальну зброю, оскільки інциденти були, пам’ятаю, а склянка – не подушка. Після чого мене було дбайливо зсаджено на підлогу й за плечі розвернуто до Тиміша:

– Розмір запам’ятав? – цілковито стомленим голосом промовив професор.

Домовик лиш пирхнув і… розчинився у повітрі.

– Тиміш! – гучно задзвеніли знайомі металеві Колвінські нотки. – Давай, без твоїх вибриків! Повір, мені зараз не до них!

Тиміш матеріалізувався у вітальні:

– Запам’ятав, – невдоволено пробуркотів він.

– Зв’яжись із Семарж’їм ательє й замов у них одяг для дівчини: домашній та літній варіанти – декілька зразків на різні випадки з того, що в них є. Інше замовимо потім.

– На коли? – простогнав домовик.

– На зараз, Тиміш!

– Зрозумів я, – буркнув той і зник.

Я сторопіло блимала очима на все це, намагаючись якось укласти у голові все бачене й почуте. Мій погляд повільно, але прицільно переповз на Колвіна, та шансу поставити питання – бодай одне – мені не надали, м’яко підштовхнувши до виходу з кухні:

– Ходімте, я проводжу вас до ванної кімнати. Освіжитесь та, якщо в вас ще залишаться сили на питання, а в мене на відповіді – ми поговоримо.

– А, якщо не буде сил – не поговоримо. Залізна логіка! – потроху я починала знов біситись.

– Лєра! – ледь не благаючи протяг професор. – Ви не стомились? Після всього!

Я здійняла на нього погляд, що вимагав відповідей прямо тут і зараз:

– Ви мене тоніком напоїли, якщо пам’ятаєте.

Колвін здивовано скинув брова:

– Це ж треба: який чудовий тонік вийшов!

Слова обурення застрягли у заторі десь на підльоті до язика, і першими рвалися далеко не самі пристойні, тож, мені насилу вдалося осікти їх, тільки лиш прошипівши:

– Ви що: на мені експерименти вирішили проводити?!

Чоловік розсміявся та, обхопивши мене за плечі, потяг до сходів:

– Перепрошую, Валеріє, не втримався! Більше не буду. Це був злий жарт. Я зараз міркую не кращим чином, пробачте. Ви прийміть ванну, а потім розберемось, що робити. Одяг висітиме на дверній ручці ззовні, – проторохтів він, підштовхуючи мене до ванної. – Верхня поличка – для волосся, нижня – для тіла. Аромати, вибачте, чоловічі, – і щез за дверима.

Побачивши ванну, повну чистої прозорої води, я усвідомила наскільки ж мені хочеться змити з себе все. А трунок кедра та і́рису, невідомого мені, лиш додавали бажання зануритись і в нього, і в воду.