Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

    Вже понад тиждень пройшов з того моменту як я з Лютером покинули Аюг. Під тягарем нескінченних днів, наш шлях прокладався крізь зеленавий океан північного лісу, де кожен день був лише відлунням попереднього. Лютер, мій таємничий супутник, здавався частиною цього лісу, адже його новий наряд лише зливався із затінками під деревами. Чорна мантія з капюшоном, яку він придбав, наділяла його силуетом лісового духа, що несе з собою незрозумілу загрозу. На відміну від нього, я відчував себе поза часом і простором, зануреним у броню та накидку, які стали наче моєю другою шкірою.

    Щоденні тренування володіння незрозумілою силою, яку я намагався освоїти, стали моїм єдиним зв'язком зі світом. Але навіть в ці моменти, коли моє серце билося в унісон із заклинаннями які робив чарівник, щоб звільнити мою силу, Лютер залишався непохитним, наче стародавнє дерево, коріння якого пронизує таємниці цієї землі.

     В один із вечорів, коли втома дня відступала перед нічним спокоєм, ми розгорнули наш невеликий табір під освітленням зірок, що пробивалися крізь гілля ялин. Лютер, сидячи навпроти мене біля вогнища, розповідав про магічні землі, що лежали за гірськими пагорбами, де колись могли водитись дракони та інші містичні істоти. Його голос, сповнений таємниць та історій, вів мене через туман часу до коріння нашого світу.

- Чи знаєш ти, що багато дерев у цьому лісі колись були воїнами наступальної армії Аюга? – Запитав він, звертаючись до мене із загадковою усмішкою.

- Що?.. Як це? - Поцікавився я.

- Аюг пав тоді коли вирішив піти проти чарівників башти. Але ті володіли силою злих й дуже старих богів і обернули армію Республіки у дерева цього лісу, в якому ми зараз і знаходимось, саме тому ми й проводимо тренування тут, велика сила похована в цій землі. - З запалом дослідника в очах проговорив Лютер.

- Велика сила? Армія Аюга? Чи щось більше? 

- Скоріш не перше, ні друге... Дещо інше. Ти, однак, маєш унікальну силу. Ти відчуваєш її, правда? – продовжив Лютер, його погляд пронизував темряву, ніби шукав відповіді у моїй душі.

- Я відчуваю... але ще не знаю, як її використати. Як змусити її служити моїм цілям, бо вона наче служить тільки сама собі. – відповів я, випромінюючи сумнів у своїй здатності владарювати цією темною енергією.

    Лютер мовчки кивнув і встав, простягнувши руку до вогнища. Він прошепотів давнє заклинання, і полум'я раптово змінило колір на холодний синій, огортаючи нас аурою містичної сили.

- Все, що нам потрібно, – це зрозуміти як саме ти поєднаний з кільцем. Але ти не повинен втратити віри в те що ти людина, а не демон. Та розуміння темряви, що живе всередині. А коли час прийде, ти знайдеш усі відповіді й продовжиш шлях без мене. – Сказав він, перш ніж погасити вогонь одним махом руки, залишивши нас у повній темряві, де лише зірки свідчили про існування світла в цьому безмежному темному світі.

    Але через деякий час навіть терпіння Лютера почало давати тріщини, коли вже у нього почали закінчуватись сили на тренування мого контролю, тому він мене повів на бойову "практику". Пробиваючись крізь товщу туману, що огортав нас із Лютером, ми прямували до місця, де час здавався замороженим. Лютер, майстерно обходячи теми про "Сосудців", ніби вплітав цю розповідь у візерунок нашої подорожі. За його словами, ці істоти були невловним містом між світами, мисливцями на самотності та втрачені душі. Його описи вводили мене в стан коли я знову згадував бої за Йорльф, де грань між реальністю та містикою стиралася.

- Сосудці ваблять і спокушають, але їхня сутність криється у безмежному прагненні до життя, яке вони ніколи не зможуть мати. — Голос Лютера був повний меланхолії та розуміння, ніби він сам колись стояв на межі між буттям і небуттям.

Ми вирушили до забутого поселення, де моя мета полягала у вченні боротьби з прокляттям Сосудців. Ідея полягала в тому, щоб мій перстень, артефакт, що був створений для знищення надприродного, вбирав їхню енергію, перетворюючи мене на воїна, здатного вистояти проти більшої темряви, а паралельно з цим я вчився контролю над собою.

- Шлях до майстерності лежить через розуміння та контроль. Твій перстень — ключ, але й ти сам — інструмент. Ти мусиш навчитися керувати цією силою, не дозволяючи їй керувати тобою... Особливо з сосудцями. - Лютер говорив про це з такою незвичною серйозністю, яка збільшувалась з кожним кроком до Туманного Лісу. Було зрозуміло що не все так просто... Щось він приховував.

- Лютер, але все-таки що за істоти ці твої "сосудці"? - З новою порцією недовіри я запитав у старця.

- Побачиш. - Суворо промовив Лютер.

-Побачу, але я хочу знати те до чого ми йдемо.

-Ладно, ти правий, все-таки ми ж повинні довіряти одні одному. Ці магічні створіння, плаваючи між світами демонів і привидів, знаходять свій прихисток серед вічної мли. Вони — охоронці таємниць, які приймають душі заблукалих мандрівників, вбираючи їхній вигляд, спогади, емоції, навіть найдрібніші звички та звички. Їхня жертва, позбавлена власної сутності, зникає безслідно, розчиняючись в обіймах туману, залишаючи після себе лише відлуння свого існування.

- Звучить наче щось подібне я бачив у Йорльфі... Таке саме зло. - стискаючи зуби проговорив я.

- Ні. Попри свою мисливську природу, сосудці не вважають свої дії злом. Для них це просто існування, їхня природна потреба та спосіб бути. Вони мають глибокий інтелект і здатні до спілкування, створюючи натовпи у занедбаних поселеннях, де могли прожити століття, поки самі не стануть частиною вічного туману.

- Мені все одно це не подобається... - Не встиг я договорити, бо мене як завжди перебив Лютер.

- Я не закінчив. Назва "сосудці" виникла не випадково. Як посудина, що наповнюється до країв, вони можуть вбирати в себе незліченну кількість особистостей, доки їхній "об'єм" не буде переповнений. В цьому їхня магія та прокляття одночасно. - Було видно як Лютер захоплювався цими істотами, але щось все-таки не давало йому спокою, щось він про них не договорював.