Читати книгу - "Королівський убивця"

У цьому незмінному місці дні тяглися поволі. Їжу та воду я діставав, лише попросивши їх, отже, трапези не були міркою часу. Коли не спав, то був бранцем своїх думок і гризот. Один раз я намагався скіллити до Веріті, але єдиним наслідком було те, що в очах потемніло, а голова довго пульсувала. На другу спробу мені забракло сил. Голод зробився постійним і так само незмінним, як холод у камері. Я чув, як вартові двічі проганяли Пейшенс, відмовляючись передати мені принесені нею їжу та перев’язку, але не озивався до неї. Хотів, щоб вона піддалася, щоб ніщо її зі мною не пов’язувало. Єдині хвилини мого відпочинку наставали тоді, коли я спав і полював із Нічнооким. Намагався скористатися його органами чуття, аби довідатися, що діється в Оленячому замку, але він звертав увагу лише на речі, важливі для вовка, а я, перебуваючи з ним, поділяв його систему цінностей. Час Нічноокого не ділився на ночі та дні, а тягнувся від одного вбивства до іншого. М’ясо, яке я з’їдав разом з ним, не могло підтримати мого людського тіла, та все-таки пожирання його давало мені задоволення. Завдяки його чуттям я довідався, що погода змінюється, і одного ранку прокинувся, знаючи, що настав ясний та погожий зимовий день. Погода піратів. Прибережні герцоги не можуть довше чекати в Оленячому замку, якщо вони взагалі ще там.

Наче на підтвердження моїх здогадів на вартовому посту зазвучали голоси, а чоботи загупали об кам’яну підлогу. Я почув голос Регала, напружений від злості, і примирливе привітання вартових, а тоді вони пройшли коридором. Уперше, відколи отямився, я почув обертання ключа в замку камери, і двері розчинилися. Я поволі сів. Троє герцогів і зрадник-принц дивилися на мене. Мені вдалося підвестися. Позаду за лордами стояв ряд солдатів, озброєних піками, начеб вони мали втримати оскаженілого звіра. Вартовий з оголеним мечем став у відкритих дверях між Регалом і мною. Він не легковажив моєї ненависті.

— Можете його побачити, — рівним тоном проголосив Регал. — Він живий і добре почувається. Я його не прибрав. Але знайте, що мав на це право. Він убив чоловіка, мого слугу, в моїй залі. І жінку нагорі в її власній кімнаті. Я маю право на його життя хоча б з огляду на ці злочини.

— Королю-в-очікуванні Регале. Ви запевняєте, наче Фітц Чівелрі убив короля Шрюда, скориставшись Вітом, — заявив Бронді. З притаманною йому тяжкослівною логікою додав: — Я ніколи не чув, що таке можливо. Але якщо так, то перше право на його життя має рада, бо спершу він убив короля. Необхідно скликати раду, і лише вона ухвалить рішення про його винуватість чи невинуватість та винесе вирок.

Регал роздратовано зітхнув.

— Тож я скличу раду. Зробімо це й покладімо цьому край. Смішно відкладати мою коронацію через страту вбивці.

— Мілорде, смерть короля ніколи не буває смішною, — тихо зауважив герцог Шемшай із Шокзу. — Слід віддати належне одному королю, перш ніж мати іншого, королю-в-очікуванні Регале.

— Мій батько мертвий і похований. Що ще можна з ним зробити? — необачно проговорився Регал. У його словах не було ні жалю, ні поваги.

— Можна довідатися, як він помер і від чиєї руки, — відповів йому Бронді Бернський. — Ваш слуга Воллес сказав, що Фітц Чівелрі вбив короля. Ви, королю-в-очікуванні Регале, погодилися, заявивши, що він використав з цією метою Віт. Багато хто з нас вважає, що Фітц Чівелрі був напрочуд відданим своєму королю і ніколи б такого не зробив. А Фітц Чівелрі запевняє, що це зробили члени групи Скіллу.

Герцог Бронді вперше глянув на мене. Я зустрівся з ним поглядом і відповів так, наче ми були тут лише вдвох.

— Джастін і Серена вбили його, — тихо сказав я. — По-зрадницьки вбили мого короля.

— Мовчати! — заревів Регал. Звів руку, наче хотів мене вдарити. Я не здригнувся.

— Тому я й убив їх, — продовжував я, дивлячись лише на Бронді. — Ножем короля. Чому б іще я вибрав таку зброю?

— Божевільні люди роблять дивні речі. — Це озвався герцог Келвар з Ріппону, тимчасом як Регалу заціпило від злості. Востаннє я розмовляв із герцогом за його столом у Нітбеї.

— Я не божевільний, — спокійно запевнив я. — Не більше божевільний, ніж тієї ночі, коли тримав сокиру під мурами Бейгарда.

— Таке могло бути, — замислено підтвердив Келвар. — Усі кажуть, що він впадає у шал під час битви.

Регалові очі сяйнули.

— А ще всі кажуть, що після битви в нього буває кров на губах. Що він стає однією з тих тварин, серед яких виріс. Він — віттер.

Це зауваження привітала загальна тиша. Герцоги перезирнулися, а коли Шемшай глянув на мене, в його очах була відраза. Нарешті Регалові відповів Бронді.

— Це тяжке звинувачення. Чи є у вас свідки?

— Крові на його губах? Кілька.

Бронді заперечно похитав головою.

— Кожен може мати закривавлене обличчя після битви. Сокира — груба зброя. Я можу це підтвердити. Ні. Потрібно більше.

— Тож скличмо раду, — нетерпляче повторив Регал. — Вислухаємо, що може сказати Воллес із приводу смерті мого батька та з чиєї руки це сталося.

Троє герцогів обмінялися поглядами. Тоді їхні очі в задумі повернулися до мене. Герцог Бронді був тепер вождем прибережників. Я впевнився в цьому, коли він заговорив:

— Королю-в-очікуванні Регале. Говорімо відверто. Ви звинуватили Фітца Чівелрі, сина Чівелрі, у використанні Віту, звірячої магії, для вбивства короля Шрюда. Це справді серйозне звинувачення. Щоб упевнитися, просимо, аби ви довели нам не лише те, що Фітц — віттер, а й те, що він може вживати цю магію комусь на шкоду. Ми всі були свідками того, що на тілі короля Шрюда не було жодних слідів чи знаків насильницької смерті. Якби ви не здійняли крик про зраду, ми погодилися б, що він помер від старості. Дехто навіть перешіптується, наче ви шукаєте приводу, аби позбутися Фітца Чівелрі. Мені відомо, що ви й самі чули цей поголос. Я промовляю його вголос, щоб ми могли йому протистояти.

Бронді зупинився, наче обмірковуючи це сам із собою. Тоді знову глянув на своїх колег. Оскільки