Читати книгу - "Чорний дім"

Скептицизм Дока дещо зблід.

— Ти справді думаєш?..

— Так, — каже Дейл Ґілбертсон і витирає очі: — Я маю сподіватися, і ви хлопці маєте допомогти мені.

— Гаразд, — каже Шнобель. — Тоді допоможемо.

Нам здається, що тут ми маємо залишити їх назавжди, де вони стоять під блакитним літнім небом поруч із Батьком Вод, стоять поруч із платформою, на стінках якої кров. Скоро життя знову наздожене їх і поверне до шаленого ритму, але протягом кількох хвилин вони разом, їх об’єднує надія щодо нашого спільного друга.

Давайте залишимо їх так, гаразд?

Залишимо їх у надії.

КОЛИСЬ ДАВНО НА ТЕРИТОРІЯХ…

Колись давно (як зазвичай починаються всі найкращі історії, коли всі жили в лісі і ніде інде) вкритий шрамами Капітан Зовнішньої Варти на ім’я Фаррен провів переляканого хлопчика по імені Джек Сойєр через намет Королеви. Проте цей маленький хлопчик не бачив двору Королеви; ні, його вели лабіринтами коридорів, завісами, таємними і рідко відвідуваними місцями, де павуки снували у високих кутках, а повітря було спекотним і важким від запахів, які ширилися з кухні.

Нарешті Фаррен поклав руки під пахви хлопчика і підвів його. «Зараз перед тобою щілина», — шепоче він — пам’ятаєте? Думаю, пам’ятаєте. Думаю, ми обоє пам’ятаємо, хоча ми були тоді молодшими, чи не так? Посунь її ліворуч.

Джек зробив, як йому веліли, і це дало йому можливість заглянути в кімнату до Королеви; кімнату, в якій майже всі очікували її смерті… так само, як Джек очікував смерті матері в номері готелю «Альгамбра», поруч із садами Нью-Гемпшир. Це була світла, простора кімната, наповнена метушливими медсестрами, які вдавали заклопотаність і цілеспрямованість, оскільки навіть не уявляли, як можуть допомогти своїй пацієнтці. Хлопчик дивився крізь щілину на жінку, яка спершу видалась його матір’ю, магічно перенесеною в це місце, і ми дивилися разом із ним, але ніхто з нас не здогадувався, що через багато років, вирісши, ставши дорослим чоловіком, Джек Сойєр буде лежати в тому ж ліжку, де він уперше побачив Двійника матері.

Паркус, який переніс його з Френч Лендінґа до Внутрішніх бароній, тепер стоїть біля щілини, крізь яку колись дивився Джек з капітаном Фарреном. Поруч із ним Софі з Канна, тепер відома на Територіях як Юна Королева і Софі Хороша. Сьогодні немає медсестер в опочивальні; Джек мовчки лежить під вентилятором, що повільно обертається. В тих місцях, де його шкіра не забинтована, вона бліда. Його заплющені повіки — фіолетово-багряні. Те, як піднімається і опускається тонке лляне простирадло, яким він накритий аж до підборіддя, важко помітити… але так. Він дихає. Зараз принаймні він живий. Софі тихо каже:

— Якби він не торкався Талісмана…

— Якби він не торкався Талісмана, фактично не тримав його в руках, він би помер ще там, на платформі, ще до того, як я до нього наблизився, — каже Паркус. — Але звичайно, якби не Талісман, його б там не було.

— Які в нього шанси? — Вона дивиться на нього. Десь Джуді Маршалл уже почала повертатись до свого звичайного приміського життя. Проте в її Двійника не буде такої нагоди — важкі часи повернулися в цю частину всесвіту — і її очі виблискують владним, царським світлом. — Скажіть мені правду, сер, і не треба мені брехати.

— Я би й не зміг, міледі, — каже він їй. — Я вірю, що завдяки залишкам захисту Талісмана він одужає. Ти сидітимеш поруч з ним, і одного ранку або вечора його очі розплющаться. Не сьогодні і, мабуть, не цього тижня, але невдовзі.

— А як щодо повернення до того світу? До світу його друзів?

Паркус переніс його в це місце, тому що тут досі витає примарний і по-дитячому милий дух хлопчика, який був тут раніше, ніж дорога випробувань відкрилась перед ним, і якимось чином захищає його. Перебуваючи тут, він був абсолютно простодушним. Паркуса здивувало в дорослому Джеку і зворушило до глибини душі те, скільки щиросердості маленького хлопчика досі залишилось у дорослого чоловіка.

Звичайно, причиною цього теж є Талісман.

— Паркусе? Подумки ви десь витаєте.

— Недалеко, моя леді, недалеко. Чи повернеться він до свого світу після того, як його було смертельно поранено три, можливо, навіть чотири рази, після того, як його серце було фактично продірявлено? Я приніс його сюди, тому що вся магія, якої він торкався і яка змінювала його життя, тут сильніша, хай там як. Території були невичерпним джерелом для Джека Сойєра з часів його дитинства. Але прокинеться він іншим. Він буде неначе…

Паркус замовкає, задумавшись. Софі спокійно чекає. Здалека, з кухні, лунає крик кухаря, який напускається на одного зі своїх помічників.

— Є тварини, які живуть у морі, дихаючи зябрами, — нарешті каже Паркус. — І через деякий час у деяких із них розвиваються легені. Такі створіння можуть жити і під водою, і на суші. Так?

— Так мені розповідали, коли я була дівчинкою, — терпляче погоджується Софі.

— Але деякі з цих істот втрачають зябра і можуть жити лише на суші. Джек Сойєр тепер один з таких створінь. Ти чи я можемо пірнути і проплисти під водою якийсь час, так само і він зможе повертатись і відвідувати свій світ на короткі періоди… пізніше звичайно. Але якщо ти чи я спробували б жити під водою…

— Ми б потонули.

— Безперечно. І якщо Джек спробує жити знову у своєму світі, повернувшись до маленького будинку на Норвей Веллі, наприклад, його рани відновляться протягом кількох днів чи тижнів. Мабуть, в іншій формі — у його свідоцтві про смерть може бути зазначено серцевий напад, наприклад, — але насправді вб’ють його кулі Ванди Кіндерлінґ. Той самий постріл у серце Ванди Кіндерлінґ. — Паркус оголює зуби. — Ненависна жінка! Я думаю, що аббала відомо про неї не більше, ніж мені, але глянь, якої шкоди вона заподіяла.

Софі ігнорує це. Вона дивиться на мовчазного чоловіка, що спить в іншій кімнаті.

— Приречений жити в такому приємному краю, як цей… — Вона повертається до нього. — Це ж приємний край, чи не так, сер? Досі приємний, незважаючи ні на що?

Паркус усміхається і нахиляється. На шиї зуб акули похитується на кінці гарного золотого ланцюжка.

— Звичайно, що так.

Вона жваво киває.

— Тож жити тут, можливо, буде не таким уже й жахом.

Він