Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

Гаррі вилетів зі спальні й стрімголов помчав униз ґвинтовими сходами, натикаючись на стіни й майже цього не помічаючи. Кулею пролетів через порожню вітальню, вискочив з отвору за портретом і помчав коридором, не звертаючи уваги на Гладку Пані, що гукала йому вслід: "Бенкет ось-ось почнеться, ще трохи — і ти запізнишся"! Але Гаррі й не збирався йти на бенкет... Чого воно так буває, що коли не треба, тут аж кишить привидами, а от зараз...

Він збігав сходами, метався коридорами, але не зустрічав ні душі — ні живої, ні мертвої. Усі були, зрозуміло, у Великій залі. Гаррі різко зупинився біля класу замовлянь, переводячи подих і засмучено думаючи, що мусить зачекати, аж доки закінчиться бенкет...

Та коли він уже зовсім втратив надію, раптом побачив — наприкінці коридору линула чиясь прозора постать. — Гей... гей, Нік! НІК!

Привид вистромився зі стіни, показавши вбрану в екстравагантний капелюх з пір'їнами небезпечно хитку голову сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона.

— Добрий вечір, — привітався привид, повністю виринаючи з кам'яної стіни й усміхаючись до Гаррі. — Виявляється, що не тільки я відсутній на бенкеті? Хоч, зрозуміло, — зітхнув він, — трохи в іншому сенсі...

— Нік, можна тебе щось попросити?

На обличчі Майже-Безголового Ніка з'явився дуже своєрідний вираз — устромивши пальця за свій стоячий комір, він обвів ним довкола шиї, ніби поправляючи, а насправді міркуючи над відповіддю. Перестав поправляти лише тоді, коли його частково відрізана голова мало не відвалилася.

— Е-е... що, Гаррі, саме зараз? — розгубився Нік. — А не можна почекати, доки закінчиться бенкет?

— Ні... прошу тебе... Нік, — благав Гаррі, — мені дуже потрібно з тобою поговорити. Можемо зайти сюди?

Гаррі відчинив двері в найближчий клас, і Майже-Безголовий Пік зітхнув.

— Ну що ж, — змирився він, — не вдаватиму, що я цього не чекав.

Гаррі потримав для нього двері, але привид проплив крізь стіну.

— Чого ти чекав? — запитав Гаррі, зачиняючи двері.

— Що ти мене шукатимеш, — відповів Нік, підпливаючи до вікна й визираючи на сутінкове подвір'я. — Таке буває, іноді... коли хтось зазнає... втрати.

— Твоя правда, — Гаррі не бажав говорити на цю тему. — Я тебе шукав.

Нік нічого на це не відповів.

— Просто... — зніяковів Гаррі, сам того не сподіваючись, — просто... ти помер. Але й далі залишаєшся тут.

Нік зітхнув і не відводив очей від вікна.

— Це ж правда? — наполягав Гаррі. — Ти помер, але я з тобою розмовляю... ти можеш ходити по Гоґвортсу...

— Так, — спокійно погодився Майже-Безголовнй Нік, — я ходжу й розмовляю, справді.

— Отже, ти повернувся, правда? — не вгавав Гаррі. — Люди можуть повертатися, так? Привидами. Вони ж не зникають остаточно. Га? — нетерпляче додав він, бо Нік і далі мовчав.

Майже-Безголовий Нік повагався, а тоді сказав: — Не всі можуть повертатися привидами.

— Тобто? — негайно запитав Гаррі.

— Тільки... тільки чарівники.

— Он як, — Гаррі трохи не засміявся з полегшення. —

Тоді все гаразд, бо людина, про яку я питаю, чарівник. То він може повернутися, так?

Нік відвернувся від вікна й скорботно поглянув на Гаррі.

— Він не повернеться.

— Хто?

— Сіріус Блек, — відповів Нік.

— Але ж ти повернувся! — розсердився Гаррі. — Ти зумів... помер... але не зник...

— Чарівники можуть залишати на землі свій відбиток, примарно тинятися там, де бували за життя, — сказав нещасний Нік. — Але цей шлях обирають лише одиниці.

— Але чому? — здивувався Гаррі. — Нічого... Це не має значення... Сіріусу начхати, що це не таке вже й поширене явище. Він повернеться, я знаю!

Він так завзято в це повірив, що навіть зиркнув на двері, на якусь частку секунди впевнений, що ось-ось побачить перламутрово-білого, прозорого й усміхненого Сіріуса, що наближається до Гаррі.

— Він не повернеться, — повторив Нік. — Він піде... далі.

— Як це "піде далі"? — швидко перепитав Гаррі. — Куди далі? Слухай... а що взагалі стається, коли помираєш? Куди потрапляєш? Чому не всі повертаються? Чому тут так мало привидів? Чому?..

— Я не можу відповісти, — сказав Нік.

— Але ж ти й сам мертвий? — почав дратуватися Гаррі. — Кому ж відповісти, як не тобі?

— Я злякався смерті, — ледь чутно пояснив Нік. — Вирішив залишитися. Іноді думаю, що не треба було... бо це ж і не тут, і не там... тобто я й не тут, і не там, правду кажучи... — Він сумно всміхнувся. — Гаррі, мені не розкрилися таємниці смерті, бо замість неї я обрав нікчемну імітацію життя. Гадаю, що вчені чаклуни досліджують це питання у відділі таємниць...

— Не згадуй мені про той відділ! — розсердився Гаррі.

— Мені прикро, що я нічим не можу допомогти, — ввічливо сказав Нік. — Але вибач... там же бенкет, сам розумієш...

І він вилетів з класу, а самотній Гаррі втупився у стіну, в якій розчинився Нік.

Гаррі здавалося, що він іще раз втратив хрещеного батька, коли зникла надія хоч би колись його побачити чи поговорити з ним. Неприкаяно поплентався безлюдним замком, не знаючи, чи доведеться йому ще колись у житті відчувати радість.

Завернув у коридор, що вів до Гладкої Пані й побачив, що попереду хтось чіпляє на дошку оголошень якусь записку. Уважніше придивився й упізнав Луну. Не було де заховатися, та й вона, мабуть, почула його кроки. Врешті-решт, Гаррі зараз просто не мав сили когось уникати.

— Привіт, — якось непевно сказала Луна й позадкувала від дошки оголошень.

— А чого це ти не на бенкеті? — спитав Гаррі.

— Бо я розгубила майже всі свої речі, — безтурботно пояснила Луна. — їх у мене беруть і ховають, знаєш. Але сьогодні вже останній вечір, і я мушу все позбирати, тому й розвішую оголошення.

Вона вказала на дошку, до якої і справді приколола перелік втрачених нею книжок і одягу з благанням повернути.

Гаррі раптом охопило дивне відчуття, зовсім не схоже на злість чи горе, що переповнювали його після загибелі Сіріуса. Він не зразу збагнув, що йому стало жаль Луну.

— А навіщо комусь ховати твої речі? — спохмурнів він.

— Мабуть тому, — стенула вона плечима, — що всі мене вважають дивакуватою, знаєш. Дехто взагалі обзиває Лунатичкою Лавґуд.

Гаррі глянув