Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

class="p1">За дверима відкрилася зала, що здалася Джейку, Сюзанні й Едді моторошним поєднанням «Чарівника Країни Оз» і Блейна Моно. Підлогу вкривав товстий килим (блакитного кольору, як у баронському вагоні). Саме приміщення нагадувало наву кафедрального собору, що здіймалася вгору, в непроглядну зеленувато-чорну височінь. Колони, що підтримували підсвічені стіни, були великими скляними контрфорсами зеленого й рожевого кольорів. Рожевий колір точнісінько відтворював корпус Блейна. Джейк побачив, що ці колони помережано безліччю зображень, і жодне з них не викликало приємних відчуттів. Вони тривожили око і непокоїли душу. Здавалося, що серед малюнків переважають обличчя, спотворені криком.

Попереду стояв єдиний предмет умеблювання в залі: величезний трон із зеленого скла, на тлі якого відвідувачі здавалися карликами або комахами. Джейк спробував, але не зміг визначити його розмір — не було з чим порівнювати. Він прикинув, що спинка трону могла сягати п’ятдесяти футів у висоту, проте з таким самим успіхом могло бути й сімдесят п’ять чи всі сто. На спинці був символ — розплющене око, але виведене червоною, а не жовтою фарбою. Від ритмічного пульсування світла око здавалося живим, билося, як серце.

Понад троном, як труби потужного середньовічного органа, здіймалися тринадцять великих циліндрів, і кожен пульсував іншим кольором. Кожен, крім центральної труби. Вона була чорна, як пітьма, і нерухома, мов смерть.

— Агов! — прокричала Сюзанна зі свого візка. — Є тут хтось?

Від звуку її голосу циліндри спалахнули так яскраво, що Джейкові довелося затулити очі. Якийсь час увесь трон сяяв, як веселка після вибуху. Потім труби згасли, потемніли, омертвіли, немов та куля в оповідях Роланда, коли вона сама (чи сила, що в ній мешкала) вирішувала пограти в мовчанку. Тепер перед очима була лише колона чорноти і порожній трон розмірено пульсував зеленим.

По тому до їхніх вух долинуло змучене гудіння, неначе востаннє запрацював якийсь неймовірно древній сервомеханізм. У бильцях трону відкрилися панелі, кожна шість футів завдовжки і два фути завширшки. З чорних отворів почав куритися рожевий дим. Здіймаючись, він забарвлювався в темно-червоний, витворюючи до болю знайому зигзагоподібну лінію. Що це, Джейк збагнув раніше, ніж з’явилися слова

(Лад Кендлтон Райлі Водоспад Гончих Псів Дешервіл Топіка)

світляні й димно-червоні.

Блейнова карта маршруту.

Роланд міг скільки завгодно стверджувати, що все змінилося, що Джейкові відчуття кошмару

(це найгірший кошмар мого життя, ось у чому правда)

це просто ілюзія, витвір його збентеженої уяви й наполоханого серця, але Джейк був іншої думки. Можливо, це місто трохи скидалося на тронну залу Оза Великого і Грізного, проте насправді то був Блейн Моно. Вони знову потрапили до вагона Блейна Моно, і скоро знову почнеться загадування загадок.

Джейк відчув, що от-от закричить.

5

Едді впізнав голос, що прогримів з карти маршруту над зеленим троном, але вірити в те, що він належить Блейнові Моно чи Чарівникові Озу, був не схильний. Може, то й був якийсь там маг, проте вони не в Смарагдовому Місті, а Блейн здох. Едді сам відправив його додому з довбаною тріщиною.

— ПРИВІТ ВАМ ЩЕ РАЗ, МАЛЕНЬКІ ПІЛІГРИМИ!

Димна карта запульсувала, проте Едді більше не вважав, що голос лине звідти, хоча й здогадувався, що їм навіюють саме таку думку. Ні, голос ішов з труб.

Побачивши, як пополотнів Джейк, він став поряд з ним на коліна.

— Це все понти, малий, не вір.

— Н-ні… це Блейн… він живий…

— Ні, він мертвий. А це лише повідомлення, знаєш, як у школі, коли повідомляють, кого залишили після уроків, а кому треба навідатися в кімнату шість до логопеда. Розумієш?

— Що? — Джейк поглянув на нього. Вологі губи хлопчика тремтіли, погляд був скляний. — Що ти…

— Ці труби — гучномовці. Навіть голос миші звучатиме громоподібно, якщо його пропустити через систему Долбі з дванадцятьма гучномовцями. Пригадуєш фільм? Воно й має звучати гучно, Джейку, бо це ж хамляр — лише хамляр, не більше.

— ЩО ТИ ЙОМУ ТАМ КАЖЕШ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА? ОДИН ЗІ СВОЇХ ТУПИХ ЖАРТИКІВ ПЕРЕПОВІДАЄШ? ОДНУ ЗІ СВОЇХ НЕЧЕСНИХ ЗАГАДОК?

— Ага, — відповів Едді. — Загадка звучить так: «Скільки треба двополярних комп’ютерів, щоб вкрутити лампочку?» Чуваче, ти хто? Я чудово знаю, що ти не Блейн Моно. Хто ж ти насправді?

— Я… ВЕЛИКИЙ… 03! — прогримів голос. Скляні колони замигтіли, в унісон їм, заблимали труби за троном. — ВЕЛИКИЙ 03! МОГУТНІЙ 03! А ВИ ХТО ТАКІ?

Сюзанна покотила вперед й зупинилася лише біля підніжжя темно-зелених сходів, що вели до трону, поряд з яким навіть Лорд Перт виглядав би куцим карликом.

— А я Сюзанна Дін, маленька і скалічена, — сказала вона. — Батьки навчили мене бути ввічливою, але нетерпимою до тих, хто верзе нісенітниці. Ми тут, бо ми маємо тут бути. Інакше навіщо нам залишили черевики?

— ЩО ТОБІ ПОТРІБНО ВІД МЕНЕ, СЮЗАННО? ЧОГО ТИ БАЖАЄШ, КОВБОЙСЬКА ДІВЧИНКО?

— Ти знаєш, — мовила вона. — Ми прагнемо того, що хочуть усі, наскільки мені відомо. Ми бажаємо повернутися додому, бо в гостях добре, а вдома краще. Ми…

— Ти не можеш повернутися додому, — перелякано залопотів Джейк. — Не можна знову повернутися додому, сказав Томас Вулф,[59] ось у чому правда.

— Це брехня, любий, — відповіла Сюзанна. — Нахабна брехня. Додому повернутися можна. Все, що для цього потрібно, — знайти веселку і пройти під нею. Ми її знайшли, решта — справа наших, так би мовити, ніг.

— ТИ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ДО НЬЮ-ЙОРКА, СЮЗАННО ДІН? І ТИ, ЕДДІ ДІН? І ТИ, ДЖЕЙКУ ЧЕМБЕРЗЕ? ЦЕ ТЕ, ЧОГО ВИ ПРОСИТЕ У ВЕЛИКОГО Й МОГУТНЬОГО ОЗА?

— Нью-Йорк більше не наш дім. — Сюзанна справді виглядала дуже маленькою, проте водночас і надзвичайно безстрашною в своєму новому візку біля підніжжя гігантського трону, що пульсував. — Так само, як Ґілеад більше не дім Роландові. Віднеси нас на Шлях Променя. Ось чого ми бажаємо. Бо це наш шлях до домівки. Єдиний шлях.

— ГЕТЬ ЗВІДСИ! — закричав голос у трубах. — ЗАБИРАЙТЕСЯ ГЕТЬ І ПРИХОДЬТЕ ЗАВТРА! ТОДІ Й ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ! ФІДЛ-ДІ-ДІ, СКАЗАЛА СКАРЛЕТ, МИ ОБГОВОРИМО ПРОМІНЬ ЗАВТРА, БО ЗАВТРА БУДЕ НОВИЙ ДЕНЬ!

— Ні, — відказав Едді. — Поговоримо зараз.

— НЕ ГНІВАЙТЕ ВЕЛИКОГО І МОГУТНЬОГО ОЗА! — заволав голос, і з кожним словом труби розлючено замигтіли. Сюзанна не сумнівалася, що голос намагався звучати грізно, проте їй він здавався радше кумедним. Як у торговця, коли той демонструє дітлахам іграшку. Погляньте, дітки! Ви говорите, а трубки тим часом блимають яскравими кольорами! Спробуйте й переконайтеся!

— Це ти нас не гніви, — сказала Сюзанна. — Бо у нас револьвери. А в тебе скляний будинок.

— Я СКАЗАВ: ЗАВТРА!

З отворів у бильцях знову повалив червоний дим, тепер густіший. Блейнова карта маршруту