Читати книгу - "Пан Ніхто"

З боку асфальтованої алеї долинає шум мотора і вщухає перед віллою навпроти. Чоловік у темно-синьому костюмі спускається по східцях тераси на садову доріжку. Тепер, поза тінню зелено-білого навісу, обличчя його зовсім бліде і хворобливе. Ганев наближається до воріт, а в цей час з вулиці входить Пенев. Розмова між ними коротка і, мабуть, не дуже приємна. Жести старого різкі й сердиті. Молодий подає йому ключ і, очевидно, чогось виправдовується, але той виходить, не вислухавши його.

Той виходить, і трохи згодом знову долинає шум мотора, однак у мене від мисливського почуття й сліду не залишилось. Я відчуваю пригніченість. Шість місяців — більш ніж досить для того, аби зрозуміти, що весь побут Горанова-Ганева педантично узгоджений з вимогами безпеки. І що так можна підглядати крізь щілину в шторі ще шість місяців або й шість років і не розкрити нічого цікавого. Навіть якщо я помчу вслід за «шевроле», наражаючись на нерозумний ризик, то й тоді не розкрию нічого цікавого. Бо цікаве, якщо воно взагалі є, ретельно приховується саме з огляду на існування таких допитливих типів, як я.

Єдиний вихід — порушити розмірений хід його педантично влаштованого побуту. Вибити цього чоловіка з недовірливим поглядом зі звичайного повсякденного розпорядку. Занепокоїти його, налякати, приголомшити, навіть, якщо хочете, ціною раптової пожежі.

Пожежа, звичайно, не вирішує справи. Але існує безліч інших засобів. Два дні тому один із таких засобів було запропоновано Центрові у короткому посланні, залишеному в машині-тайнику. І тепер мені доводиться тільки вичікувати результату.

Але пожежа не вирішує справи. Вона завжди притягує глядачів. Збирається натовп. Пропихаються наперед цікаві особи на зразок Флори і Розмарі. Словом, конспірація поступається місцем циркові.

У цей момент унизу чути виразний цокіт дамських каблуків. Співмешканка повернулася з обходу навколишніх магазинів. Каблуки цокотять уже по сходах. Я вчасно розлягаюсь на ліжку, щоб розіграти невеличку сценку, яку можна подати під назвою «Спокійний сон».

— П'єре, ви спите?

— Думаю, що спав… перед тим, як ви зайшли, — невдоволено бурмочу я.

— І маєте намір спати далі, коли я вийду?

— Мабуть.

— А той факт, що сьогодні ввечері у нас будуть гості, вас анітрохи не бентежить?..

— Знову? — стогну з мученицьким виглядом.

— Хіба зустріч з Флорою вас не радує?

— Я не відчуваю потреби у трьох жінках. Мені досить однієї.

— А, так їх уже стає три? Це щось нове.

— Тільки тому, що Флора дорівнює двом.

— Облиште свої гімназистські жарти і, будь ласка, допоможіть мені.

— Що? Ще один зелений стіл купуватимемо?

— Ви ж знаєте, що сандвічі за п'ять хвилин не приготуєш…

Я страдницьки зітхаю і встаю. Що ж, світським втіхам передують кухонні страждання, як гласить тупа формула, вигадана кимось.

Точно в означений час у дверях чується дзвінок: це, звичайно, Ральф Бентон, акуратний, як завжди. Він дарує Розмарі букет вогняно-червоних тюльпанів, а мені — бліду сонну усмішку й починає походжати по холу, щоб не м'яти передчасно костюм у кріслі.

Світло-сірий костюм у поєднанні із сніжно-білою сорочкою чудово пасують до його матового обличчя і густого чорного волосся — деталь, яка, мабуть, добре відома юрисконсультові.

В тому, що американець любить наряджатися, немає нічого дивного. Однак людина любить наряджатися для когось, а у Бентона, наскільки я помітив, немає особливої прихильності до самок. І це вже дивно. Правда, можна допустити, що він має потяг до самців, але це припущення було б надто вульгарним.

Розмарі вийшла на кухню, щоб принести щось, і Ральф хоч-не-хоч вимушений розпочати суто чоловічу розмову. А що може бути темою чоловічої розмови, як не гроші й угоди?

— Ну, П'єре, сподіваюсь, що у вас є підстави бути задоволеним. Ціни на продовольчі товари зростають…

— Зростають, — киваю головою. — Але не розумію, чому я повинен бути задоволений.

— Невже? Значить, ви не раді, що продаватимете дорожче?

— Аніскільки. Адже треба буде й купувати дорожче.

— Однак у вас, мабуть, є запаси…

— Боюся, що ви приймаєте мене за когось іншого, Ральфе. Я належу до тих паріїв своєї професії, які сьогодні купують, щоб завтра продати. І якщо не продадуть завтра, то післязавтра не зможуть купити…

Він, мабуть, збирається відповісти, що я прибідняюся або ще щось у цьому роді, але біля входу знову дзвонять, і я мушу йти зустріти Флору. Півтори жінки. Світлий костюм з шотландки й біла мереживна блуза, яку розпирає плоть.

— Ви — сама весна, Флоро…

— Стараюсь виправдати своє ім'я, мій хлопчику, — скромно відповідає вона. І, по-материнськи поляскавши мене по щоці, додає: — Дивіться, дивіться… Надійде Розмарі — будуть бідні ваші вуха.

В цей час, як і слід було сподіватися, справді виринає Розмарі й вигукує: «Ах, нарешті, дорога»; Флора відповідає: «Рада бачити тебе, мила». Розмарі додає: «Костюмчик тобі дуже до лиця», — немовби підкреслюючи цією зменшувальною формою, що в костюмчик спокійно можуть уміститися четверо картярів; Флора, у свою чергу, зауважує: «Довга сукня дійсно робить вас вищою». Цей репертуар зміїних люб'язностей дуже добре відомий, так що немає потреби його перераховувати.

Ніяких несподіванок не приносить і хід гри, до якої ми одразу ж приступаємо. Мається на увазі, що я, як звичайно, програю. Програю незначні суми, але послідовно і неодмінно, так що навіть Флорі не вдається витягти мене з трясовини.

— Надійтеся на мене, мій хлопчику, я врятую вас, — заявляє вона, сідаючи навпроти з непроникним обличчям жінки-вамп і войовничо випинаючи свій могутній бюст.

— Сумніваюся, — скептично мимрю я.

— Тільки не сумнівайтеся! Коли йдете до лікаря або до жінки, треба відкинути будь-які сумніви, інакше успіху не ждіть.

Успіх справді не приходить, і моє жахливо стійке невезіння вищерблює кілька франків із Флориного виграшу.

— Нічого, зате вам пощастить у коханні, — заспокоює нас Ральф, у якого хронічна криза дотепності.

А німкеня стріляє в мене швидким красномовним поглядом, який, незважаючи на картярські невдачі, здається мені блакитно-синім. Схоже на те, що ця жінка таки має деякі проекти щодо мого майбутнього, якщо тільки мені не ввижаються химери.

Може, цей уїкенд — остання доза пригнічення у тій сонній терапії, на яку я приречений ось уже шість місяців?

Новий тиждень починається з важливого повідомлення: Центр прийняв мій план з незначними поправками і дав вказівку діяти. Нарешті.

В результаті обміну думками між Бориславом і мною за посередництвом Бояна проект доводиться до остаточного вигляду, уточнюється розкладка часу. Настав момент активізуватися всім, навіть якщо