Читати книгу - "Наречена мого брата, Ярл Конг"

- Ти бачила? - Напевно, ми хвилин двадцять з Леркою просиділи в салоні авто в цілковитій тиші. Що вона, що я відходили від того шоку, котрий огорнув нас після відвідин цієї будівлі. І ось тільки зараз подруга наважилася на якийсь діалог.

- Що саме? - Я бачила дуже багато чого, тому не знаю, про що саме запитує дівчина. Все здивувало. І ця психіатрична лікарня, котра з вигляду ніби вже не функціонує, а насправді всередині зроблений новесенький ремонт. І скажена жіночка, яка ледве не копняками виштовхала нас звідтіля. І той охоронець, який поводився як зацькований зайчик у присутності тієї божевільної. Коротко кажучи, дивина на дивині та дивиною поганяє. Краще перерахувати те, що там видалося звичайними, цілком банальними речами.

- Ті всі дівчата... Вони всі були одягнуті однаково. Всі в білому. Це що якась секта?

А і справді... Про це я теж забула згадати, чомусь ця деталь на певний час вилетіла з моєї голови, але наразі повернулася та стала тим пазликом, котрого не вистачало у всій цій картині. Всі дівчата були одягнуті однаково. Так, Лера має рацію. На них були білі балахони від шиї до ніг. Щось схоже на халати. Чи то на гамівні сорочки, котрі використовують задля того, щоб вгамувати буйних людей.

- Не знаю..., - такий одяг викликав купу запитань. Мало того, що його не носять повсякчас у звичайному житті, та і взагалі використання такого наряду... Вперше таке бачу, якщо чесно. Та і загалом назвати це одягом... Язик не повертається. - Можливо... Цю будівлю і надалі використовують за призначенням?

- Ти маєш на увазі як психіатричну лікарню? - Тут же підхопила мою думку Лерка, уважно вглядаючись мені у вічі.

- Ну, так, - це всього лише здогад, але і він має право на життя.

- Можливо... Просто дуже дивно, що про цю лікарню ніде немає ніякої згадки. Ні на картах, ні на самій будівлі. Взагалі нічого.

- А що як це приватна лікарня? - Я тільки так можу пояснити цей феномен. Адже якби це був державний медичний заклад, то мало того, що про це було б написано на самій будівлі, так і в інтернеті мали бути згадки стосовно того, які тут послуги надають. Це ж максимально логічно. Навіщо утримувати таку чималу будівлю, робити там ремонти, щоб просто тримати цей заклад в таємниці? А як тоді гроші відбивати на це все забезпечення?

- Може й так. Просто там є такі молоді дівчата... Вони якщо і старше від нас з тобою, то всього на пару років. - Так, це теж важливий момент. Це теж кинулося мені у вічі, коли ми з подругою були всередині будівлі, а зараз ця згадка виринула у пам'яті. - Це так страшно. Що мало трапитися в житті таких молодих дівчат, щоб вони потрапили сюди?

Це питання Лери залишилося без відповіді, бо очевидно, що мало трапитися щось жахливе. Щось таке, що привело до краху нервової системи молодих дівчат. Але що це могло таке бути... Навіть страшно уявити. Подруга мала рацію - від картини молодих дівчат у цих білих балахонах по шкірі мчать мурахи, а волосся на голові стає дибки.

- Поїхали звідси, - я ледве не слізно попросила подругу, а її не варто було благати двічі, оскільки не тільки я відчувала якусь надзвичайно кепську ауру не тільки всередині того приміщення, а навіть поряд. За приблизно п'ятдесят метрів від цієї психіатричної лікарні.

Артуру набридло надзвонювати до мене, певно наречений усвідомив, що нічого таким чином не доб'ється, тому написав кілька повідомлень.

"Набери до мене, коли зможеш і ми все спокійно з тобою обговоримо. Обіцяю."

Ось таке от було останнє смс від нареченого, тож я вирішила не заганяти себе ще більше в пастку, а набрала до нього.

- Емілі, ти де? - Стривожений голос прозвучав по ту сторону зв'язку і мені відразу стало соромно за те, що я змусила Артура перейматися. Напевно, не просто перейматися, а місця собі не знаходити від моєї дурної витівки. Я втекла від охоронця, не приймала виклики й взагалі ніяким чином не відсвічувала.

- Ми з Лерою виїхали за місто, - не хотілося втягувати сюди й подругу, але хоч таким чином я намагалася заспокоїти нареченого, що все гаразд. Більш-менш все гаразд, якщо врахувати різні моменти даної ситуації.

- Тебе забрати? - На диво, Артур не почав горланити й питати якого біса я забула за містом, та ще й з Лерою. Яку він явно недолюблював, оскільки вважав, що вона підбиває мене на різного роду дурню. І дещо він мав рацію. Лера така, з перчинкою. І мала на мене певний вплив.

- Ні, ми вже повертаємося додому. Трішки більше ніж година і я буду вдома.

- Гаразд, добре. Тоді я їду додому й буду на тебе там очікувати. Нам варто серйозно поговорити.

- Про що? - Невже про те повідомлення, після якого Артур сказився?

- Про те, що так все надалі не може тривати...

Це... Варто розцінювати як розірвання стосунків? Звучить саме таким чином...