Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Застерігав я відьмака, що це лише здається, що це лише видимість, що ласка королівська перемінлива й на пістрявому конику їздить. Відьмак і слухати не хотів. А чия була правда, швидко події показали. Коли ото стало відомо, що зі сходу, від перевалу Кламат іде у великій силі на Анґрен нільфгардська карна експедиція, військо Лирії швидко завернуло на північ, у бік гір Магакаму. Ґеральтові, як можна здогадатися, абсолютно не підходила ота зміна курсу — спішно було йому до друїдів, а не до Магакаму! Наївний, наче дитина, полетів він до королеви Меви з наміром отримати звільнення від армії й королівського благословення задля своїх приватних інтересів. І в ту мить закінчилася королівська милість і прихильність, а шана і подив до героя Битви-на-Мосту розвіялася, наче дим. Рицарю Ґеральту із Рівії холодним, але твердим тоном нагадали про його рицарські обов’язки щодо Корони. Все ще хвору Мільву, вампіра Регіса й нижчепідписаного наказали додати до колони біженців та цивільних, що тяглися за військом. Кагір еп Келлах, рослий юнак, який жодним чином на цивільного не скидався, був підперезаний біло-синім шарфом і прийнятий у так звану вільну компанію, чи то у загін кавалерії, що складався з різного роду гультіпак, збираних дорогою лирійським корпусом. Таким чином розділили нас, і все вказувало на те, що мандрівка наша скінчилася дефінітивно й цілковито.

Утім, як ти здогадуєшся, дорогий читачу, це аж ніяк не був кінець, та що там, не був то навіть початок! Мільва, коли довідалася про розвиток подій, відразу оголосила себе здоровою і вправною — і перша проголосувала за ретіраду. Кагір закинув у кущі королівські кольори і звіяв з вільної компанії, а Ґеральт тишком вимкнувся з багатих наметів добірного рицарства.

Не стану розводитися над деталями, а модестія[9] не дозволяє мені надмірно підкреслювати мої власні — чималі — заслуги у тій справі. Стверджу факт: у ніч з п’ятого на шосте вересня уся дружина наша тихцем покинула корпус королеви Меви. Перед прощанням із лирійським військом ми не забули добряче забезпечити себе, аніскільки при тому не питаючи згоди у шефа квартирмейстерських служб. Слово «грабунок», якого ужила Мільва, я вважаю занадто образливим. Усе ж належала нам якась гратифікація[10] за нашу участь у пріснопам’ятній Битві-на-Мосту. А якщо не гратифікація, то хоча б компенсація та ліквідація понесених втрат! Якщо брати до уваги трагічний нещасний випадок із Мільвою і навіть не враховувати ран та синців Ґеральта й Кагіра, у битві загинули чи скалічилися усі наші коні — крім мого вірного Пегаса та норовистої Плітки, кобили відьмака. Тож у межах компенсації ми взяли трьох повнокровних кавалерійських коней і одного запасного. Також узяли ми стільки різного спорядження, скільки влізло нам у руки, — заради справедливості, треба сказати, що половину довелося нам пізніше викинути. Як сказала Мільва, таке трапляється, коли крадеш у темряві. Найбільше пожиточних речей набрав з казенних припасів вампір Регіс, який у темряві бачить краще, ніж удень. Регіс додатково понизив обороноспроможність лирійської армії на товстого мишастого мула, якого він вивів із загорожі настільки спритно, що жодна тварина не зафоркала й не затупала. Тож розповіді про звірів, які відчувають вампірів і реагують на їхній запах панічним страхом, треба вважати байками — хіба що йдеться про деяких звірів і деяких вампірів. Додам, що отого мишастого мула маємо ми й досі. Після втрати запасного, який пропав у нас у лісах Заріччя, сполошений вовками, мул несе наш здобуток — а скоріше те, що з нього залишилося. Мул носить ім’я Драакуль. Був так названий Регісом зараз після крадіжки, і так воно й залишилося. Регіса, схоже, те ім’я розважає, і, здається, має воно якесь дотепне значення у культурі й мові вампірів, але нам він того пояснити не схотів, твердячи, що то неможлива для перекладу гра слів.

Таким ото чином дружина наша знову опинилася на шляху, а вже й до того довгий список людей, які нас не любили, подовжився ще сильніше. Ґеральт із Рівії, рицар без страху й докору, залишив шеренги рицарства раніше, ніж рицарське пасування його підтвердили патентом, і ще до того, як придворний герольд вигадав йому герб. А Кагір еп Келлах у великому конфлікті між Нільфгардом і нордлінгами встиг уже битися в обох арміях — і з обох дезертирувати, в обох заробляючи заочний смертний вирок. Та й решта нас не була у кращій ситуації — кінець кінцем, мотузка є мотузкою, а надто дрібна це різниця, за що висіти: за нагану рицарської честі, дезертирство чи за називання військового мула іменем Драакуль.

Тож нехай, читачу, не дивує тебе, що докладали ми воістину титанічних зусиль, аби максимально збільшити відстань, що відділяла нас від корпусу королеви Меви. Що було сил у конях гнали ми на південь, до Яруги, маючи намір переправитися на лівий берег. І зовсім не тільки для того, щоб відгородитися річкою від королеви і її партизанів, а й тому, що пустині Заріччя були менш небезпечні, ніж охоплений війною Анґрен, — до друїдів у Каед Ду набагато розумніше було подорожувати лівим, а не правим берегом. Парадоксально — бо ж на лівому березі Яруги вже була ворожа Нільфгардська імперія. Батьком отієї лівобережної концепції був відьмак Ґеральт, який після виходу з братства пасованих нахаб повернув значною мірою розсудок, можливість логічно мислити і звичну для себе передбачливість. Майбутнє показало, що план відьмака був важливий у своїх результатах і мав наслідки для долі усієї експедиції. Але про це пізніше.

Над Яругою, коли ми туди дісталися, повно вже було нільфгардців, які переправилися по відбудованому мосту біля Червоної Бендюги, продовжуючи наступ на Анґрен — а напевне й далі, на Темерію, Магакам і дідько його знає на що ще, що там запланував нільфгардський генеральний штаб. Не могло бути й мови про форсування річки з ходу, мусили ми затаїтися і чекати, поки переправиться військо. Биті дві доби сиділи ми у надрічному лозняку, культивуючи ревматизм і годуючи москітів. До того ж і погода скоро зіпсувалася, мрячило, віяло як холера, а від холоду зуб на зуб не потрапляв. Такого холодного вересня я не пам’ятав серед багатьох загніздених у пам’яті моїй вереснів. Тож власне тоді, дорогий читачу, знайшовши поміж узятого у