Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— О мій лівий шлуночок! — подав голос Горацій. — Якщо я відсиджуся тут, я ніколи не зможу з цим жити.

Залишатися відмовилася навіть Клер.

— Я прожила вісімдесят років, приємних і нудних, — сказала вона, зводячись на лікті у затінку, де спала. — Залишитися тут, коли вас усіх ждуть пригоди? Нізащо! — Та вона спробувала встати, зрозуміла, що не може, і знову лягла, кашляючи й відчуваючи запаморочення. Рідина, схожа на брудну воду після миття посуду, трохи збила їй жар, однак про мандрівку до Лондона не могло бути й мови — ні того дня, ні наступного, і авжеж, вчасно допомогти пані Сапсан ми б теж не змогли. Хтось мусив залишитися разом із Клер, поки вона одужувала.

Емма спитала, хто охочий. Оливка одразу ж підняла руку, але Бронвін її присадила — мовляв, занадто маленька. Бронвін сама хотіла піднести руку, та потім передумала. І сказала, що розривається між бажанням захистити Клер і почуттям обов’язку перед пані Сапсан.

Єнох тицьнув ліктем у Горація.

— Ти чого? — підколов він. — Це твій величезний шанс залишитися!

— Я хочу пережити справжні пригоди, правда хочу, — наполегливо твердив Горацій. — Але також я хочу пережити свій сто п’ятий день народження, якщо це можливо. Пообіцяйте, що нам не доведеться рятувати весь дурнуватий світ.

— Ми лише хочемо врятувати пані С, — запевнила Емма, — проте жодних гарантій щодо чиїхось днів народження я дати не можу.

Ця відповідь, здавалося, вдовольнила Горація, і його руки залишилися лежати по боках.

— Хто ще? — Емма роззирнулася навколо.

— Не треба, — сказала Клер. — Я сама дам собі раду.

— Про це не може бути й мови, — похитала головою Емма. — Ми, дивні, тримаємося разом.

І тут підняла руку Фіона. Вона сиділа так тихо, що я майже забув про її присутність.

— Фіоно, тільки не ти! — вигукнув Г’ю. Він образився, немовби, зголосившись лишитись, Фіона зрадила його. Вона подивилася на нього великими сумними очима, але руки не опустила.

— Дякую, Фіоно, — сказала Емма. — Якщо пощастить, за кілька днів ми побачимося з вами обома.

— Дай птах, — мовила Бронвін.

— Дай птах, — луною озвалися інші.

* * *

День хилився до вечора. За годину в контурі звірів мали настати сутінки, й тоді спускатися з гори буде вкрай небезпечно. Поки ми збиралися в дорогу, звірі люб’язно принесли нам свіжий провіант і светри, сплетені з вовни дивної вівці, що, як переконувала Дідра, має якісь дивні властивості, хоча які саме — вона згадати не могла.

— Здається, вона непроникна для вогню… а може, для води. Так, вони не тонуть у воді, як пухнасті маленькі рятувальні жилети. Або… ой, не знаю, однаково в них тепло!

Ми подякували їй і спакували светри у валізу Бронвін. До нас підстрибом підбіг Буркун. У руках він тримав загорнутий у папір і перевитий мотузкою пакунок.

— Подарунок від курей, — пояснила Дідра і підморгнула, а Буркун тицьнув пакунок мені до рук. — Не впусти.

Хтось розумніший за мене міг би добре подумати, перш ніж брати з собою в дорогу вибухонебезпечні речі, але ми почувалися вразливими, а собака й емурафа запевнили, що яйця не вибухатимуть, якщо поводитися з ними обачно. Тому ми обережно примостили їх між светрами у валізі Бронвін. Принаймні тепер нам не доведеться поставати перед озброєними людьми без зброї.

Невдовзі ми були майже готові. Залишалося одне: коли ми покинемо контур звірів, то заблукаємо так само, як і раніше. Нам потрібно було знати дорогу.

— Я можу показати вам вихід із лісу, — запропонував Едисон. — Зустрінемося на верхівці вежі пані Королик.

Майданчик нагорі був такий маленький, що одночасно на ньому могли поміститися лише двоє. Тож пішли ми з Еммою. Ми видиралися залізничними шпалами, як щаблями величезної драбини. Буркун виліз, як мавпа, вдвічі швидше, під пахвою тягнучи Едисона.

Краєвид згори розгортався неймовірний. На сході до велетенської голої рівнини спускалися порослі лісом пагорби. На заході було видно океан: вздовж узбережжя ковзав по хвилях старий на вигляд корабель з величезними складаними вітрилами. Я так і не спитав про рік, у якому ми опинилися, — 1492? 1750? — хоча для тварин це навряд чи мало значення. То був безпечний закапелок, віддалений од людей, а поточна дата щось означала лише в людському світі.

— Підете на північ, — Едисон тицьнув люлькою в бік дороги, ледь помітної між деревами внизу, наче намальованої олівцем без натискування. — Якщо йти цією дорогою, то прийдете до містечка, а в тому містечку, принаймні у вашому часі, є залізнична станція. Ваше середовище міжконтурної мандрівки — тисяча дев’ятсот сороковий рік?

— Саме так, — кивнула Емма.

Я лише віддалено розумів, про що вони говорять, однак ніколи не боявся ставити дурні запитання.

— А чому ми не можемо просто піти в цьому світі? — спитав я. — Помандрувати в Лондон цього року, не знаю, правда, який він тепер.

— Це можна зробити лише в диліжансі, запряженому кіньми, — пояснив Едисон, — а це забере кілька днів… і добряче діє на нерви. Боюся, у вас нема стільки зайвого часу. — Він розвернувся й носом прочинив двері в хатинку на вежі. — Прошу. Хочу вам показати ще одну річ.

Ми пішли за ним усередину. Хатка була крихітна й скромна, тут не було нічого спільного з королівським антуражем пані Сапсан. З меблів лиш маленьке ліжко, шафа і стіл зі зсувною стільницею. На тринозі стояв телескоп, націлений у вікно: спостережна станція пані Королик, з якої вона виглядала, чи не наближається біда, а також приймала своїх голубів-шпигунів, які то прилітали, то відлітали.

Едисон підійшов до стола.

— Якщо важко буде знайти дорогу, — сказав він, — то тут є карта лісу.

Емма відчинила стіл і знайшла карту — старий пожовклий сувій паперу. Під ним лежав пом’ятий фотознімок. На ньому було зображено жінку з волоссям, у якому проглядали пасма сивини, підібраним дуже високо на голові. Вона стояла біля курки. На перший погляд фото здавалося невдалим, бо фотоапарат закарбував жінку, коли вона дивилася кудись убік, заплющивши очі. Та все ж було в ньому щось правильне. Волосся й одяг жінки гармоніювали з рябим пір’ям курки, вона й курка були повернуті в протилежні боки, й це вказувало на якийсь дивний зв’язок між ними, неначе вони спілкувалися без слів, передавали одна одній свої сни.

Безперечно, то була пані Королик.

Побачивши фото, Едисон трохи скривився. Я бачив, що він переживає за неї сильніше, ніж хоче показати.

— Будь