Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Я біжу — по-перше, тому, що треба поспішати. По-друге, тому, що на вежі ось так не побігаєш. Політаєш — так. Але бігати… це ж так прекрасно!

Перехожі на мене витріщаються, але без особливого подиву. Просто у дівчини гарний настрій. Просто є енергія. Просто хочеться побігати.

Я повертаю за ріг і бачу аптеку. Заходжу. Намагаюсь приховати збудження.

— У вас є знеболювальне? Протизапальне? Вітаміни для дітей? Антибіотики?

Я кажу це на одному подиху.

Аптекарка, мила кругловида жінка, дивиться на мене занепокоєно.

— У вас хтось серйозно захворів?

— Так. Дитина!

— Такі ліки тільки після пред’явлення соціальної карти. У вас із собою?

Як добре, що я не викинула карту. Вона лежить, як і лежала, у потайній кишені куртки. Дістаю її й простягаю продавщиці.

— Вам вийде знижка. — Вона клацає на рахівниці. — Знеболювальне, жарознижувальне… все це коштуватиме…

Двері за моєю спиною відчиняються. Я обертаюсь.

У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки. Судячи з вигляду аптекарки, вона найменше сподівалась побачити цього чоловіка на своєму робочому місці…

Пробач мені, аптекарко.

З місця стрибаю у вітрину. У розвороті, боком. Все-таки довгі години вправ із крилом дарма не минають.

Розлітаються упаковки з ліками. Дзвенить, розколюючись, скло. Можливо, я поранилась. Дізнаємося потім.

На протилежному боці вулиці стоїть велорикша, чекає на клієнтів. Дочекався. Вибиваю його з сідла. Хапаюся за кермо й натискаю на педалі.

У спину б’є поліцейський свист.

* * *

У велосипеда гарний привід і зручні педалі. Ось тільки коляска для пасажирів заважає: гуркоче по бруківці, гальмує. А відчепити її немає часу.

Я лечу, піднявшись у сідлі, стоячи на педалях. Сахаються з дороги люди й механізми.

Навперейми вилітає поліцейський панцерник, обшитий жерстю. Я різко повертаю… Надто різко. Коляска втрачає рівновагу й валиться на бік. Я підхоплююся з бруківки…

І тут мене хапають.

* * *

Я сиджу в поліцейському відділку, пристебнута до залізного крісла. Барабан — єдина моя власність — лежить на столі. За столом двоє: один — високий поліцейський чин, другий — невідомо хто. З вигляду — дуже приємний юнак. Зустріла б на вулиці, охоче заговорила б з ним…

А тепер він лякає мене більше, ніж енергополіцай.

«Це не контролери. Інші». — «Які інші? І гадки не маю…» — «Є багато речей, про які ти й гадки не маєш».

Це вони мене шукали. Вистежували. І ось — вистежили.

— Порушення порядку, — бубонить полісмен, — це тільки формальний привід! Ми прочитали її карту — вона ніде не працює ось уже майже місяць. Де вона бере пакети, я вас питаю? Чим вона живе? Тут не хуліганство! Тут пахне незаконними оборудками з енергією — в особливо великих розмірах!

Приємний незнайомець мигцем дивиться на мене. Пише щось на аркуші картону. Показує полісмену.

— Яке мені діло… — починає той роздратовано. Потім замовкає. Вчитується. Дивиться на співрозмовника — ніби бачить його вперше.

— Ось так, — каже незнайомець тихо й м’яко. — Закривайте вашу справу — ми її забираємо.

Поліцейський довго порається, риється в шухляді столу, виходить до сусідньої кімнати і там довго з кимось лається по переговорному пристрою. Приємний бере зі столу мій барабан. Роздивляється. Тоді дивиться на мене — згори вниз. А у мене руки прикуті до билець крісла.

— Не бійся, — каже він пошепки. — Все гаразд. Ти поїдеш на Завод.

* * *

— Кому ти маєш принести ці ліки? Скажи мені адресу. Я пошлю кур’єра!

— Туди не ходять кур’єри!

— Зрозумій, дика, я не можу допустити, щоб ти сама туди ходила. Тебе просто вб’ють. Поліція. При спробі втечі. Знаєш, як вони роз’ярилися, що я тебе забрав? Їм же премію дають за кожного заарештованого — енергією…

Десь я раніше про це чула.

— Але ж там хлопчик. Він дуже хворий!

— Він сам?

— Ні, але…

— У нього є мати, батько?

— Так, але…

— Чому ж ти думаєш, що розумніша за всіх?

Я так не думаю. Але він заганяє мене в глухий кут.

Його звуть Стефан.

— Називай мене просто Стеф. Або Ловець.

— Чому Ловець?

— Виловлюю з поліцейських сіток хороших людей. Хто мене давно знає, той розуміє, що це означає… Тобі не холодно?

— Ні, що ви!

— Ми ж домовилися на ти.

У Стефана, або Ловця, власний веломобіль з водієм. Я ніколи в житті не казала ти людям, у яких є веломобіль. Я взагалі з такими ніколи не розмовляла.

— То я вільна?

— Звичайно. Тільки врахуй, що поліція все ще тримає тебе на прицілі. Тримайся поруч. Не відходь від мене далі, ніж на два кроки. Завтра вранці вирушаємо.

Не можу повірити.

— На Завод? Чи це жарт?

— Який там жарт! Ти і ще кілька людей, яких я виловив останнім часом. Поїдете у закритому вагоні. З вікон не визирати — доки не виберетеся за межі міста. А в горах особливо: там людожери живуть, стріляють отруйними стрілами. Їхати — лише добу. Наші вагони ідуть на шаленій швидкості.

— Наші? Стефане… тобто Ловцю, а хто ви такі?

Він тихо сміється:

— Дізнаєшся. Про все дізнаєшся.

Ми ночуємо в маленькій кімнатці з триярусними ліжками. Одну дівчину я впізнаю: вона була на енергоритуалі у «Зірваному дахові», перш ніж дах знесло остаточно. Інші незнайомі — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Усі радісно збуджені, довго вовтузяться у ліжках, не можуть заснути.

Ніч минає наполовину уві сні, наполовину в маренні. Мені сниться, що поряд, на сусідньому ліжку, — Єва. Що вона усміхається й каже мені: от бачиш, я ж казала, ми їдемо на Завод!

Мені сниться хлопчик, Перепілчин син. Краще йому? Чи гірше? Може, хтось із здобувачів здогадається купити ліки?

Або вкрасти…

Мені сниться моя збруя, прихована на двадцять другому поверсі під купою будівельного сміття. Вийшла на півгодини… І, виходить, ніколи не повернуся.

Я не знаю, чого в мені більше: чекання, страху чи туги. Туги за Оверґраундом… страху перед невідомим… радісного передчуття Заводу.

А може, я ще повернусь? Прийду до Перепілки, до Алекса, до Маврикія-Стаха і заберу їх усіх — на Завод?

Від цієї щасливої думки я засинаю, притискаючи до грудей свій вірний барабан. І одразу — здається, хвилини не минуло, — мене будять.

Час у дорогу.

* * *

Нас довго везуть у веломобілі. Потім пересаджують до вагона — у нього немає коліс. Зате є велетенські блоки на даху. Блоки кріпляться до залізного троса завтовшки з людську руку. Диким в Оверґраунді таке й не снилося.

Нам видають пайок —