Читати книгу - "Ганнуся"

Коли Ганнуся повернулася зі школи, я вже впорався з домашніми справами і сидів перед телевізором.

— Ну як, закінчилися ваші збори? — запитав я, вимкнувши звук.

— Закінчилися, — ухильно відповіла Ганнуся.

Ця відповідь мене неприємно вразила. Адже дотепер між нами не було жодної таємниці.

- І що ж ви вирішили?

Та Ганнуся ніби й не розчула мого запитання. Вона сіла на канапу і втупилася в телевізор з таким виглядом, начебто її якийсь там хор цікавив більш за все на світі. А що, скажіть, вона могла почути, коли я тільки-но вимкнув звук!

— Гаразд, не хочеш розповідати, то й не треба, — сказав я.

Але якось не по собі стало. Все ж не чужі ми люди. Як не є, старі знайомі. І сюди разом приїхали…

Ну що ж, нехай мовчить, коли їй так хочеться. Але прийде ще коза до воза…

Надворі сокочуть кури, мама щось розповідає Наталочці і та весело сміється.

А в нашій кімнаті тихо. Сидимо начебто води в рот набрали, одне на одного не дивимося. І справді, немов чужаки якісь.

Першою не витримала Ганнуся. Вона зіслизнула з канапи, зазирнула мені в очі і сказала:

— Ти, будь ласка, не ображайся на мене, Костю. Але я зовсім-зовсім не маю права нікому нічого говорити! Навіть тобі. Бо це наш страшенний секрет!

— А тебе ніхто й не просить розповідати, — відповів я і розгорнув книжку. — Мовчи собі скільки завгодно. Мене ваші таємниці зовсім не цікавлять.

Ганнуся вражено подивилася на мене.

— Це ж чому не цікавлять? А раптом ми взяли та й вирішили щось важливе?

— А тому, що коли це таємниця, то про неї не обов’язково кричати на кожному кроці.

Замовкла Ганнуся. Бачу, набурмосилася трохи. Потім тихенько вийшла у двір. Крізь відчинене вікно я чув, як вона погомоніла з моєю мамою про погоду на завтра, затим оббігла навколо хати з Наталочкою.

І знову не витримала — через якихось п’ять хвилин заявилася до кімнати.

— Коли б ти тільки знав, що ми вирішили!.. Жаль лише, що про це не можна казати. Але ти, Костю, не хвилюйся. Це дуже-дуже добра справа. Ні моя мама, ні ти за мене соромитися не будете.

І в мій бік скоса позирає. Чекає, мабуть, що я від тих слів одразу повеселішаю.

Але тепер вже я роблю вигляд, ніби не чую, що вона там каже. Сиджу собі, гортаю книжку.

— Ото буде здорово, коли ми зробимо все, що задумали! Тільки це секрет, дуже-дуже великий секрет!

Я лише зітхнув. Негаразд чинить Ганнуся. Коли вже щось замислили, то треба тримати язика за зубами. Не годиться похвалятися чужими таємницями.

А Ганнусі, бачу, зовсім несила критися переді мною з тими секретами. Озирнулася вона на двері і шепоче:

— Хочеш, розповім тобі про все? — і знову на двері озирнулася. — Лише тобі одному. Хочеш?

Я лише стенув плечима:

— Це твоя справа…

Проте в останню мить Ганнуся стримала себе. Прикрила рота долонькою, потім відбігла до дверей і лише звідтіля проказала:

— На варення сіла муха

І занурилась по вуха! Ні, Костю, ніяких таємниць я тобі не видам! Не маю на це права. Ти краще подумай сам і здогадайся, про що йдеться у цьому вірші!

Нічого я не сказав на те. Вимкнув телевізора і пішов до себе в кімнату. А там сів і заходився думати над тим, як його провчити Ганнусю так, щоб і не образилася дуже, і зрозуміла, що похвалятися чужими таємницями негарно. Ось у мене самого тих таємниць стільки, що на весь клас набереться — а я нічого, мовчу…

Та з іншого боку, вона все ж таки молодець, втрималася в останню хвилину. Коли, звісно, не брати до уваги того віршика про муху, вуха та варення.

І я почав думати, причому тут муха з варенням. Але так ні до чого й не додумався.

Наступного ранку ми з Наталочкою вирушили з хати.

— Куди це ви зібралися? — ревниво гукнула Ганнуся нам навздогін.

Вона саме причісувалася перед дзеркалом. Поруч Коля Горобчик переступав з ноги на ногу, підганяв її. Вони, здається, запізнювалися до школи.

— Ось що, Ганнусю, — відказав я їй. — Домовмося так: від сьогоднішнього дня у вас свої секрети, а у нас з Наталочкою — свої. Гаразд?

Ганнуся застигла перед дзеркалом.

— Але ж, Костю…

— Ніяких «але», — відрізав я, і ми з Наталочкою вийшли з кімнати.

Таких очеретів, що ростуть навколо Воронівки, здається, немає більше ніде. Починаються вони одразу ж за лісом. І ліс цей старий-престарий. Там є такі товсті дерева, що навіть троє дорослих, взявшися за руки, не зможуть їх обхопити…

І всі ці дерева оберігаються. Я про це точно знаю, тому що мій дядько — лісник. Тут навіть гілку не можна зрубати без особливого на те дозволу.

Та коли б і був дозвіл — все одно нічого б не вдалося зробити, так високо підняли свої гілки ці велетні.

Внизу під ними просторо, немов у залі небачених розмірів. Тут видно все навкруги, окрім неба.

Та як на мене, кращого місця, ніж очерети на старих болотах, не знайти. Земля тут м’яко пружинить під ногами і здається, що не