Читати книгу - "Домбі і син"

Короткочасні ознаки відлиги, що з’явилися разом з появою Річардс, з нею ж і зникли, і знову запанував жорстокий, як досі, мороз. Двічі з кінця столу донеслося мугикання містера Чіка, але в обох випадках то був уривок похоронного маршу з «Саула». Гості, здавалось, холонули дедалі більше і потроху переходили в застиглий, твердий стан, мов страви на столі, за яким вони зібралися. Нарешті місіс Чік зиркнула на міс Токс, та відповіла їй поглядом, і обидві підвелися з місць, кажучи, що час іти додому. Містер Домбі зустрів цю заяву цілком байдуже, і, попрощавшись з ним, дами вийшли під опікою містера Чіка, котрий, ледве вони залишили дім і його господаря у звичній для нього самотині, запхав руки в кишені і, вигідно вмостившись у кареті, засвистав. На обличчі його при цьому було стільки похмурого презирства, що місіс Чік не насмілилася ні протестувати, ні взагалі будь-як докучати йому.

Річардс, дарма що тримала на колінах маленького Поля, не могла позбутися думки про свого первістка. Вона розуміла, що то — невдячність, але день цей наклав свій відбиток і на товариство «Благодійних Точильників», і їй увесь час увижалася олов’яна бляшка з номером сто сорок сім, як своєрідна ознака його формальної, непривітної атмосфери. І коли, в дитячій, вона розповіла про «любі ніжки», перед нею знову постав привид у формі.

— Не знаю, що я віддала б, — сказала Поллі,— щоб побачити мого бідолашного хлопчика, поки він звикне до неї.

— Ну, то знаєте, що я вам скажу, місіс Річардс, — відповіла Ніппер, перед якою Поллі виливала душу, — ідіть подивіться на нього, то й вам стане легше.

— Містер Домбі буде проти, — зауважила Поллі.

— Чого ж це він буде проти, місіс Річардс! — відмовила в’їдливо Ніппер. — Гадаю, він дуже б тішився, якби його питали!

— А ви, значить, зовсім не питалися б у нього?

— Ні, місіс Річардс, і не подумала б! — відповіла Сюзанна. — Ваших наглядачок Чік і Токс, як я сама чула, завтра не буде, а ми з міс Фло підемо вранці гуляти з вами, і прошу дуже місіс Річардс, коли ви хочете можемо прогулятися туди аж ніяк не гірше, ніж назад і вперед по вулиці, і навіть краще.

Спершу Поллі категорично відхилила цю ідею, але поволі перейнялася, нею, в міру того як в її уяві дедалі виразніше почали вимальовуватись заборонені образи її рідного дому та дітей. Нарешті, вирішивши, що, коли вона на хвилиночку підійде до дверей свого дому, великої шкоди не буде, Поллі пристала на пропозицію Ніппер.

Коли справу було в отакий спосіб полагоджено, маленький Поль ревно заплакав, немов передчував, що нічого доброго з цього не вийде.

— Що з ним сталося? — здивувалася Сюзанна.

— Він, певне, змерз, — відповіла Поллі й стала заколисувати його, походжаючи по кімнаті.

Западав холодний осінній вечір, і, заколисуючи дитину та пригортаючи її до грудей, Річардс крізь нахмурені вікна бачила, як рясно сиплеться посохле листя.

ПОЛЬ ЗАЗНАЄ ДРУГОЇ ВТРАТИ

Ще зранку пойнята лиховісними передчуттями, Поллі, напевне, зреклася б думки про самовільну вилазку та попросила б формального дозволу на побачення із номером сто сорок сьомим під грізним домашнім наглядом містера Домбі, якби не безнастанні спонукання її чорноокої компаньйонки. Сюзанна, котрій дуже вже кортіло здійснити цю екскурсію і котра, як і Тоні Лампкін, досить стійко зносила розчарування інших, але не терпіла розчаровуватись сама, спромоглася збудити в душі Поллі стільки сумнівів щодо другого варіанту і навести стільки нехитрих доказів на користь першого, що не встиг містер Домбі показати статечну спину, рушаючи у свою щоденну путь до Сіті, як його син, і сам того не відаючи, був уже в дорозі до Оленячих Садів.

Ця милозвучна місцина знаходилася в передмісті Лондона, відомому її мешканцям під назвою Кемберлінг-Таун. Словосполучення це на туристичному плані Лондона, видрукованому на носовичках, скорочено (для зручності й не без підстав) до Кемден-Таун. Саме туди й попростували обидві няньки з своїми вихованцями — Річардс, звичайно, несла Поля, а Сюзанна тягнула маленьку Флоренс за руку, час од часу, коли вважала це за потрібне, підштовхуючи та смикаючи її.

Саме під ту добу перший удар великого землетрусу збурив околиці до самого нутра. Сліди його давалися взнаки на кожному кроці: будинки були розвалені, вулиці — перекопані: скрізь було понаривано глибоких ям та рівчаків, понакидувано величезних куп землі та глини; підриті хиткі будівлі попідпирано здоровенними колодами. Ось, під крутим насипаним пагорбом — хаотичне звалище перекинених возів. Он, у тому, що силою випадку стало ставком, мокнуть, беручись іржею, скарби заліза. Скрізь — мости, які нікуди не ведуть, проходи, що стали цілковито непрохідними, вавілонські вежі димарів без верхньої половини, тимчасові дерев’яні хатки та загороди в найнеподобніших місцях, скелети обідраних квартир, шматки недомурованих стін та склепінь, гори риштувань і пущі битої цегли, величезні абриси коловоротів і гігантські триноги, що порозкарячувалися над порожнечею. Сотні тисяч форм і субстанцій недовершеності, зрушених з місця, перемішаних у дикому безладді, схованих у землі, завислих у повітрі, занурених у воду, непоясненних, як сон. Гарячі джерела й вогнедишні вибухи — звичайні супутники землетрусу — докидали й свою лепту до загального розгардіяшу. Кипляча вода свистіла й парувала серед ветхих мурів: звідти ж вихоплювалися блиски й гуготіння вогню, кучугури попелу перегородили проходи й цілком позмінювали звичаї та побут околиці.

Одне слово, ішло будівництво ще не закінченої й не відкритої залізниці, що серед усього цього бруду і безладу потужною ходою простувала далі і далі шляхом цивілізації та прогресу.

Проте околиця ще й досі не наважилася визнати залізницю за свою. Один чи двоє відчайдушних підприємців намітили вулиці, а один навіть почав був мостити та й закинув посеред бруду й сміття, очікуючи дальших подій Новісінький шинок, що пахнув вапном та клеєм і був єдиною