Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

І вони поспішили по брукованому спуску за своєю групою, випередивши яку, Імре раптом завернув за ріг старовинної будівлі і зник з очей.

Хорвата довго не було, або це так здалося Териз, яка намагалася не відпускати нового знайомого і на крок. Коли нарешті повернувся і приєднався до групи, він ніби повеселішав.

— І мре, чому ви так раптово покинули нас? Ви образилися?

— Ну що ви, Тери! — заперечив той. — Я хотів дізнатися в екскурсовода, чи далеко до печер. І дорогою вирішив ще раз глянути на цю Лавру.

— Але ж ми всюди побували, — здивувалася Териз.

— А я вирішив подивитися її із своєї «точки». Не люблю робити все «по плану» екскурсовода… У кожної людини є свій погляд на речі, свій інтерес: те, що мене цікавить, іншому — байдуже, одне мене захоплює більше, інше — менше… Через те, що туристів ганяють групами, як отару, я завжди відмовлявся від таких поїздок. Не хотів бути схожим на бідолах, котрі після подорожей привозять додому різне сувенірне сміття і дуже невиразне враження про країну, в якій побували.

— Вам і цього разу не пощастило, Імре? Привезете додому тільки невиразні враження? — зовні весело, а насправді з прихованою тривогою спитала Териз.

— Що ви, Тери, — ласкаво посміхнувся Хорват. — Цього разу враження у мене дуже яскраві і незвичайні, — він галантно вклонився своїй супутниці. — І потім, поїздка ще попереду… А щоб ви не думали, що я — старий порохнявий пеньок, запрошую вас увечері, і Лайоша також, до себе у номер на пару коктейлів та блюз. Ви ж не відмовитесь потанцювати зі мною?

— У такому разі доведеться сьогодні обійтися без шашок! — нагадав Сабо.

— Ну що ж, — замислено, думаючи про щось своє, відповів Хорват. — Без жертв не можна. Сьогодні, виходить, пожертвуємо шашками. — Він тяжко зітхнув. — А ось нарешті і ці печери! — додав квапливо, немов справді дуже зрадів їм.

… Якийсь непоказний дерев'яний вхід. Потім — довгий дерев'яний спуск під таким же дерев'яним дашком. Кудись униз, вглибину… Ні, ще не печери. Знову сонце, подвір'я. На подвір'ї — черга перед дверима. Біля дверей — стіл з листівками. Туристи відразу кинулися до нього —. купувати краєвиди Києва та Лаври.

— Це вже рефлекс, — немов виправдовуючись, жалісно кинув приятелям Лайош Сабо. — Тут я безсилий! — І він теж метнувся до столу.

Та на півдорозі Лайош раптом зупинився і втупився поглядом у довговолосого старого, який стояв серед двору. Чоловік мирно гомонів з якоюсь жінкою. Це, певно, був колишній лаврський чернець, залишений тут на якійсь роботі. Нічого особливого не було ні в його вигляді, ні у поведінці: стояв серед двору спокійно і поважно, раз у раз згідливо киваючи у відповідь своїй співрозмовниці.

Але чому він зацікавив Сабо? Угорець навіть забув про листівки.

Колишній служитель востаннє кивнув жінці і, ні на кого не дивлячись, пройшов у двері печер.

Від цієї хвилини Лайоша Сабо немов підмінили. Навіть коли їх пустили досередини і вся група на чолі з екскурсоводом потекла тонким струмком по вузьких, низьких і напівтемних лабіринтах, затаївши подих, Лайош не вийшов із своєї чудної замисленості. Весь час нишпорив поглядом навколо в надії ще раз побачити ченця і в чомусь переконатися, щось пригадати…

Він відірвався від Териз та Імре — група ковзнула повз нього — і змішався з іншими відвідувачами. Наче й забув, чого прийшов сюди, забув, що треба розглядати черепи у нішах, сухі темно-коричневі руки мумій, наглухо запаяних у засклені ящики, немов консерви. Таємничий блиск їхніх оздоб та ікон уже не притягував його.

Тільки одна думка непокоїла зараз. Дивувала, вражала і тривожила: «Хто він?» Чому таке знайоме обличчя старого? Ці молочно-білі, наче воскові, очі, цей строгий, рівний ніс. Звідки він, Лайош, його знає?

Підштовхуваний чужими плечима і ліктями, угорець потроху просувався вперед і все видивлявся, видивлявся…

Де він усе-таки бачив його раніше? Щось дуже далеке і тяжке нагадалр це спокійне обличчя колишнього ченця. І саме ця невідповідність між сумирним виглядом старого і якимсь невиразним, але явно неприємним спогадом так схвилювала, зачепила душу Лайоша Сабо…. Ні, ні, не привиділося, не марення… Але звідки він його знає? Де могли зустрічатися? В Угорщині? У Радянському Союзі?.. Останній раз він, Сабо, був у цій країні наприкінці війни, і то не тут, у Києві, а на Закарпатті. Стій!.. Але які невиразні у нього думки, як швидко шугають вони, не даючи зосередитися на якійсь одній! Дивна зустріч чекала його сьогодні у цій Лаврі з її монастирськими печерами, темними переходами і тихими служителями — колишніми ченцями. Монастир, ченці, Закарпаття… І раптом Лайошу немов проясніло у цьому напівтемному підземеллі. Він спробував у думці омолодити обличчя старого і мало не скрикнув від несподіваного відкриття.

Коли екскурсовод, йдучи десь попереду, оголосив: «Це — трапезна», — угорець уже все-все пригадав.

… Це сталося наприкінці війни, точніше — восени сорок четвертого року. Він, Лайош Сабо, працював перекладачем при штабі однієї з радянських частин, що визволяла Закарпаття, де жило багато угорців. Тоді він мав звання лейтенанта… До речі, це було якраз у тих краях, де проходить їхній туристський маршрут, неподалік Ужгорода.

У невеличкому, огорнутому садами містечку на берегах Латориці й у всій долині цієї маленької, звивистої і бурхливої річки населення було строкате, як полонина влітку. Крім українців та угорців, жили тут румуни і болгари, німці і євреї, а трохи далі — чехи та словаки… Лайош добре пам'ятає, скільки клопоту завдавала командуванню ця строкатість населення. Адже люди довго перебували під гнітом і чеських панів, і угорських фашистів, і націоналістів-волошинців та нацистів Гітлера, котрі сіяли міжнаціональну ворожнечу. Не була осторонь цієї чорної справи і релігія. Бастіонами мракобісся то тут, то там по Закарпаттю височіли церкви та монастирі. Під містечком, до