Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

взяли на себе опікування жінкою. Вони обережно, любовно, з трепетною почтивістю древніх жерців вклали її на широке, вистелене сухою тростиною ложе в місткій пірозі, накрили легкою ковдрою. Двоє темношкірих воїнів сіли у неї в головах, двоє взялися за весла. Іншим членам групи було піддано незграбний, але досить-таки надійний баркас, що погойдувався тут же, міцно прип'ятий до піроги.

Негри квапилися. В їхній поведінці вчувалося щось нервозне, таємниче, щось дуже схоже до перегуків лісу, до загадкової мови первозданного світу.

Рушили одразу ж. Веслярі дружно взялися за весла, чорні, довгасті тулуби човнів посунули між густими заростями.

Ріхтер сидів на кормі баркаса, заглиблений у роздуми. Дивна річ, виявляється, за кожним їхнім кроком стежать. Вони просувалися чорним тунелем, а зелений океан вів їх уперед, оберігав і вшановував до того місця, яке було визначене для зустрічі із справжніми господарями цього краю.

В дорозі Ріхтер ближче познайомився з Крижанич. З'ясувалося, що їй двадцять сім років, що родом вона з Харкова, а зараз прямує з своїми товаришами на будівництво хімічного комбінату в екваторіальній Африці.

Вона не крилася, що їй лячно, дуже лячно. Вперше вирушила в далеку дорогу, і раптом таке нещастя. Її запевняли, що Африка стала обжитим домом, тут давно забули про дикунські звичаї, напади, переслідування, а насправді ця земля досі оповита страхом і терором.

Ріхтер гірко посміхнувся: так, страхом і терором. Він міг би багато розповісти шановній Крижанич: про заворушення серед колишніх володарів плантацій, про їхні бандитські злочини в тропічних районах, про створення ними підпільної расистської організації, яка взяла на себе претензійну роль рятівниці «білої цивілізації» в Африці.

— То, виходить, наша роль не цивілізаторська? — тихо здивувалася Ганка, і Ріхтерові здалося, ніби він уловив на її обличчі іронічну посмішку. Насправді ж він побачив у мороці тільки блиск її очей, блиск убивчий, гордовитий і гнівний.

— Цивілізації бувають різні, — сказав тихо Ріхтер. Велика західна цивілізація не має нічого спільного з бандитськими діями фашистських авантюрників, і він, Ріхтер, особисто певен, що в Європі расисти не знайдуть співчуття.

Ганка швидко захитала головою. Хто дозволив панові Ріхтерові ділити цивілізацію на східну й західну? Хіба не знає він, що оці фашистські убивці, оці підпільники поєднані найтіснішими зв'язками з Лондоном і Парижем, Нью-Йорком і Брюсселем? Їх не тільки терплять там, їх підтримують і заохочують.

— Боже, що ви говорите! — вигукнув мало не з обуренням Ріхтер. — Ви, наївна дитина, промовляєте словами своїх лідерів.

— Я говорю словами істини, пане інженер.

— Ні, ні, ви не знаєте, як нетерпимо ставляться в Західній Німеччині до проявів неофашизму. Наприклад, мій шеф, мільйонер, лідер авіабудівної промисловості, терпіти не може розмов про расову нерівність. Він навіть добровільно віддав двадцять чотири проценти своїх прибутків на «економічну допомогу» слаборозвиненим країнам.

— Пробачте, він їх віддав даром чи вклав у економіку цих слаборозвинених країн? — іронічно докинула Ганка.

— Припустимо… вклав у промисловість, але ж з мирною, благородною ціллю.

— Ну, безперечно, ціль дуже благородна — витягнути якомога більше прибутків із свого вкладеного капіталу, скористатися з лиха інших.

— Ви — стопроцентна комуністка! — засміявся Ріхтер.

— Так, я комуністка. — В голосі Ганки забриніла прихована гордість. — Ми не одержимо ніяких прибутків з того, що поїхали в Африку. І наші електростанції теж не принесуть нам жодної копійки зиску.

Весла мірно опускалися в воду. Чути було, як двоє негрів, що сиділи в головах пораненої Росани, монотонним голосом-наспівували якусь пісню.

Берег, навислий, чорний, похмурий, пропливав повз піроги, зникаючи в мороці ночі. Дорога здавалася безконечною, спів веслярів заколисував і водночас будив незрозумілий страх. Це був страх перед невідомістю, страх первісної людини перед зловісними силами природи. Так само сотні років тому предки цих веслярів пропливали в моторошній тиші ночі, тримаючи в руках луки й списи, готуючись кожної хвилини стати на двобій з ворогом. Зараз вони мали рушниці, але душі їхні були такими ж темними, такими ж забобонними, як і століття назад.

Перед світанком річка вийшла на рівнину. Швидко розвиднілось. Човни пристали до берега.

Мулатка почувала себе краще, але негри-охоронці не дали їй змоги навіть підвестися на ношах. Їхня нелегка місія скінчилася, і вони, мабуть, сумували, що мають розлучитися з донькою президента. Ріхтер знав, скоро за ними прибуде літак Подестри, яким вони вирушать до столиці федерації. А. поки, що — час на відпочинок. Розбили серед низькорослих чагарників бівуак, розклали вогнища.

О другій годині небо задзвеніло тонким комариним гулом. Гудіння подужчало, забриніло густими нотками, завібрувало гуркотом пропелера. І раптом, наче викинутий катапультою з-за велетенського баобаба, над табором з’явився яскраво-червоний моноплан.

— Німецька точність, сеньйоро, — сказав Ріхтер, показуючи на пурхітливу машину, що саме вибирала собі місце для посадки. Він уже знав, що по матері Росана була італійка, і тому навмисне з милою жартівливістю вжив такої форми звертання.

Негри-охоронці кинулися в річку, перешугнули через мілководдя і понеслися по випаленій, крем'янисто-твердій гавані до червоного птаха. Він окадькувато, ніби враз поважчавши, котився перевальцем до берега, а його пропелер, уповільнюючи оберти, гостро зблискував на сонці.

Ріхтер заплющив очі. Починалася нова дорога, нові мандри в незнане.

ТАЄМНИЦІ, ТАЄМНИЦІ…

Репортери збиралися біля плескатого, критого білими пластинковими плитами барака, в якому містилася робітнича їдальня. Сідали хто де: на стосах дощок, на рулонах дроту, на прив'ялій траві. Пригощалися сигаретами, переміряли апарати.

За наказом Ріхтера під стіною барака було поставлено стенд і на ньому прикріплено креслення «Левіафана». Лекція під відкритим небом якось особливо імпонувала загальному настрою. Вперше перед сторонніми очима відкривалась незвичайна конструкція цього казкового корабля. Гості посміхалися. Що вийде з забавок інженера Ріхтера? Чи не марно компанія Кірхенбома витратила на його «ідеї» мільйони марок? Корабель-фантазія! Чи не надто примітивно, по-школярському виглядає його корпус, довгастий і навіть трішки незграбний? Чи не надто наївні всі оті пристрої всередині велетенської металічної гондоли?

Клацали апарати, стрекотіли кінокамери. Двоє заповзятливих