Читати книгу - "Суема, Анатолій Дніпров"

— А ти дивись, дивись і признавайся…

Дядя Федя мружився.

— А й справді наслідив хтось, — врешті промимрив він. — Тільки не я. Не мав я тут діла. Тут усі батареї справні.

— Не мав! — обурилася тьотя Нюра. — Може, скажеш, мої черевики? Так ось дивись, іроде клятий!

Вона поставила свою ногу в центрі пильної плями на паркеті.

— У мене номер тридцять сьомий, а тут усі сорок п’ять!

Дядя Федя повільно рушив уздовж слідів. Він дійшов до стіни й зупинився. Потім повернув назад.

— Може, хтось інший ходив? — невпевнено озвався він.

— Інший! А ключі від залу в кого? У мене ось, — вона побрязкала ключами в повітрі, — та в тебе! Скажеш, ні?

Тьотя Нюра закрила обличчя фартухом.

— Робиш, стараєшся, а тут прийде такий…

Дядя Федя розгубився.

— Та ні, Нюро, не ходив я, не міг, бо…

Він не договорив, зметикувавши щось, швидко, краєм пройшовся вздовж слідів до стіни, майже бігцем вернувся і схопив тьотю Нюру за руку.

— А от і не я. Зараз покажу тобі, що це не я! Дивись! Ось один крок, так? Ось другий. Ось третій! Ходімо. Знову крок. Знову. І ще один. Так. Ну от і все.

— Що все? — спитала тьотя Нюра, коли вони ткнулися обличчям прямо в стіну.

— Все! — задоволено мовив дядя Федя. — Не я тут був. Я не так ходжу.

— А як же ти ходиш?

— А дуже просто. Кажеш, я ходив? Гаразд. Дійшов я до цієї стінки. А далі?

— Що далі?

— А ось я тебе й питаю, що ж було далі? Я, виходить, дійшов до цієї стінки. А що було далі?

Тьотя Нюра поволі опустила голову й уважно подивилася на паркет. Сліди закінчувались коло стіни, до того ж останній відбиток лишився на блискучому воскові тільки до половини. Друга половина увійшла в стіну. Тьотя Нюра розгублено озирнулась навкруги.

— Допетрала? — весело спитав дядя Федя. — Коли це був я, то кудою ж я йшов назад, га?

— А й справді… Назад не йшов…

— Як же я міг іти тільки сюди? Виходить, я тут би й лишився? А ти мене де знайшла? У вартовій. Ось покажи, як я вийшов, тоді натру тобі паркет.

Тьотя Нюра навшпиньках пройшла понад слідом, обдивилася весь зал і винувато всміхнулась.

— Помилилась я. Певно, якийсь інший ідол… Швендяють тут усякі…

…Дядя Федя давно вже не водопровідник. Він скінчив повну середню школу для дорослих і в сорок літ склав екзамени на атестат зрілості. Згодом разом із своєю сім’єю переїхав до іншого села, де став працювати бібліотекарем.

Зрозуміло, і сам він почав охоче читати книжки — найрізноманітніші, без будь-якої системи. Він дуже захоплювався художньою літературою, перечитував усі журнали, які надходили до бібліотеки, читав довідники, енциклопедії, різні брошури. А якось йому до рук потрапив науково-фантастичний роман, згодом ще один і ще… Завдяки їм дядя Федя став набувати наукових знань і незабаром був у курсі більш ніж сучасних ідей фізики, біології та астрономії. Він дізнався, наприклад, що таке антисвіт, і розповідав про цей антисвіт сільським бабусям таке, що вони раз у раз хрестилися. Коли вже казати правду, то чимало теорій і гіпотез дядя Федя придумав цілком самостійно, хоч, розповідаючи про них, завжди називав імена вчених.

Якось, захопившись розповіддю про антисвіт та інші таємничі речі, дядя Федя розпалився:

— І ось ми з вами тут живемо, а поруч нас, можливо, навіть у кожному з нас, є наш двійник, і в цих двійників — свій світ, схожий на наш, тільки ми не бачимо їх, а вони — нас. Так от і ходимо в парі, зовсім однакові й невидимі…

В цьому місці дядя Федя затнувся, закам’янів, завмер.

— А як же дізнатися, що є отой незримий антисвіт, коли ніхто його ніколи не бачив? — спитала одна жінка.

Дядя Федя не відповів. Він повагом підвівся з призьби і пішов, похитуючись та спотикаючись.

— Зачитався, бідолаха! — співчутливо мовив хтось йому вслід.

Рано-вранці другого дня дядя Федя був у тому ж клубі, де колись лишалися сліди на паркеті.

— Ти, кажуть, тепер грамотний, лекції читаєш! — кокетливо зустріла його тьотя Нюра.

— Та я не того сюди, — відмахнувся він. — Пам’ятаєш, як ти напосілась на мене за сліди на паркеті?

Тьотя Нюра замислилась і згадала.

— Ти вже вибачай мені. Давно це було, і я, либонь, тоді надаремне…

— Ні, ти стривай. Постарайся згадати достеменно все, як було. Покажи, де вони були, сліди.

Тьотя Нюра змогла показати те місце тільки досить приблизно.

— А ти пригадуєш, де ці сліди закінчувались? — допитувався дядя Федя.

— Авжеж, пригадую. Просто в стінку впиралися.

— Ось у цьому і вся справа! — вигукнув дядя Федя. — Прихідці з антисвіту.

— Із чого?

— З антисвіту! З такого світу, де все неначе як у нас, тільки не видно. І ходити вони крізь стінку можуть. От і пройшовсь тут тоді один такий античоловік — може, я, а може, хтось інший з антиматерії…

Від такої зливи наукових слів у тьоті Нюри запаморочилось у голові.

— Відкриття! Нюро, ми зробили з тобою відкриття!

За тиждень схвильованого дядю Федю приймав кореспондент місцевої багатотиражки. Розповідь колишнього водопровідника про приблуду з антисвіту була така