Читати книгу - "Кінець Вічності, Айзек Азімов"

Харлан зробив гарячковий рух, щоб натягти на себе простирадло чи ковдру, та ні того, ні другого не було. Тоді він згадав, що відбулося між ними, і його обличчя спалахнуло рум’янцем. Що йому тепер робити?

Але тут нова думка осяяла його, й Харлан різко опустив ноги на підлогу.

— Вже перша година? Невже я проспав?

— Заспокойся, зараз тільки одинадцять. Тебе давно вже чекає сніданок.

— Дякую, — буркнув він. — Іди вмивайся. Одежу я тобі приготувала.

— Дякую.

Він снідав, не підводячи очей. Нойс сиділа навпроти, спершись ліктем на столик і поклавши підборіддя на долоню. Її густе темне волосся було зачесане на один бік, а вії здавались неприродно довгими. Вона нічого не їла, тільки пильнувала кожен його рух.

— Де ти повинен бути о першій?

— На аероболі, — промимрив він, — я придбав квиток.

— Цікава гра. А я пропустила цілий сезон через той стрибок у Часі. Хто сьогодні виграє, як ти гадаєш, Ендрю?

Вперше почувши своє ім’я з її уст, Харлан геть збентежився; його аж замлоїло. Він заперечливо похитав головою й спробував надати своєму обличчю суворого, неприступного виразу. Досі йому так легко це вдавалося!

— Ти повинен знати. Адже ти вивчив весь наш період. Хіба не так?

Сказати правду, йому хотілося зберегти рівний, холодний тон, та ніяк не щастило позбутись ніяковості.

— Стільки подій відбувається в Часі і в Просторі. Хіба запам’ятаєш таку дрібницю, як рахунок матчу?

— Ти просто не хочеш сказати мені, — вередувала вона.

Харлан не відповів. Він наштрикнув на виделку маленький соковитий плід і вкинув у рот.

Помовчавши трохи, Нойс заговорила знову:

— А хіба ти не бачив, що робилося в цих краях перед тим, як ти сюди прибув?

— Не розпитуй мене, Н-нойс. — Йому було важко вимовити її ім’я.

— Хіба ти не бачив нас? Хіба ти не знав із самого початку, що ми…

Голос Нойс звучав тихо й лагідно.

— Ні, ні, я не можу побачити себе, — затинаючись проказав Харлан. — Адже я не належу до Реаль… Мене тут не було, поки я сюди не прибув. Я не можу тобі цього пояснити.

Харлан украй збентежився й розгубився. Одне те, що вона завела розмову про такі речі, а друге — він сам міг потрапити в пастку, якби повністю вимовив слово «Реальність» — найбільш заборонене слово в розмовах із Часів’янами.

Вона здивовано звела брови, й очі її зробилися геть круглі, в них затанцювали лукаві бісики.

— Тобі соромно?

— Нам не слід було цього робити.

— Чому? — 3 погляду 482-го Сторіччя її запитання було зовсім невинним. — Хіба Вічним це не дозволяється?

В її голосі вчувалися жартівливі нотки, мовби вона запитувала, чи дозволяється Вічним їсти.

— Не називай мене Вічним, — сказав Харлан. — А коли тебе так цікавить: здебільшого — ні.

— Ну то не кажи їм. І я не скажу.

Вона підійшла до нього, відштовхнувши з дороги плавним рухом стегон маленький столик, що стояв між ними, й сіла йому на коліна.

На якусь мить він заціпенів з простягнутими вперед руками, немов хотів зупинити її. Та марне. Нагнувшись, вона поцілувала його в уста, й від того поцілунку сором і збентеження безслідно зникли. На всім світі вони були тільки вдвох — він та Нойс.

Харлан не помітив, коли вперше ступив на шлях, заборонений професійною етикою Спостерігача, — почав замислюватися над проблемами даної Реальності й природою Зміни, що саме планувалася.

Майбутня Зміна не торкнеться болючих проблем Сторіччя: ні вільної моралі, ні штучного вирощування людського плоду, ні матріархату. Все це було в попередніх Реальностях і Рада Часів спокійно й незворушно дивилася на такі речі. Фінджі сказав, що Зміна буде майже непомітна.

Скидалося на те, що майбутня Зміна Реальності стосуватиметься групи людей, яких він спостерігав. Вона зачепить привілейовані класи, аристократію, багатіїв, так звані «вершки суспільства». Найбільше його хвилювало те, що Зміна, мабуть, зачепить Нойс.

Останні три дні був немов у тумані, невеселі думки затьмарювали навіть радість зустрічей з Нойс.

— Що сталося? — стурбовано запитувала вона. — Досі ти був зовсім не такий, як там, у Вічн… у тому місці. Тебе нічого не гнітило. А тепер ти такий сумний. Це через те, що треба повертатися назад? — І через те також, — відповів Харлан.

— Тобі обов’язково повертатися?

— Авжеж.

— А що буде, коли запізнишся?

Харлан мало не всміхнувся. — Їм не сподобалося б моє запізнення, — сказав він, сумно подумавши про два запасні дні, передбачені інструкцією.

Вона ввімкнула музичний інструмент, і полилася ніжна мелодія; хаотичні звуки, що народжувалися в творчій його утробі, фільтрувалися з допомогою складного математичного пристрою і сполучалися в приємні музичні комбінації. Вони повторювалися не частіше, ніж мереживо сніжинок, і були не менш прекрасні своєю довершеністю.

Зачарований музикою, Харлан не зводив з Нойс очей; його тривожні думки снували довкола неї. Ким вона стане в новій Реальності? Рибною торговкою? Фабричною робітницею? Огрядною, змарнілою, вічно хворою матір’ю шістьох дітей? Хоч би ким вона стала, вона забуде Харлана. В новій Реальності він уже не буде часточкою її життя. І хоч би ким вона стала, вона вже не буде колишньою Нойс.

Він не просто закохався. (Дивна річ: уперше в житті він подумки вимовив це слово й воно не вразило його). Він закохався в Нойс безмежно. Закохався в її манеру одягатися, ходити, розмовляти і навіть — у її кокетування. Двадцять сім років, прожиті нею в цій Реальності, її досвід зробили Нойс саме такою. В попередній Реальності, біорік тому, вона не була його Нойс. Не буде вона його Нойс і в наступній Реальності.

Може, та нова Нойс, буде краща з усіх поглядів. Але він достеменно знав одне: йому потрібна саме ця Нойс, яка сидить навпроти нього, яку