Читати книгу - "Справа командора, Ігор Маркович Росоховатський"

Паралельно командор по відеофону радився з Семеновим. Вони намагалися виробити план зв’язку з “мозковим центром” поселенців тунелів.

Туди було послано ще двох роботів. На наших екранах знову з’явилися мерехтливі стіни з вкрапленими в них “черепашками”. Від попередніх роботів не лишилося й сліду, зате “черепашки” в окремих місцях стін розрослися і вже не мерехтіли, а сяяли.

Командор передав зображення ракети, потім тунелю. Він показав, що коли гасне зображення ракети, гасне й зображення тунелю. Це означало: “Перш ніж згине ракета, згинуть тунелі”. Протягом трьох годин він безперервно посилав світлові сигнали, але розмова не клеїлася. Ось приблизно те, що я запам’ятав з неї:

Командор:

“Для розмноження вам необхідний метал?”

Вони:

“Метал”.

Командор:

“Ми можемо залишити вам непотрібні предмети. Чи зробите так, щоб на ракеті вас не залишилося?”

Можливо, він сподівався, що в якийсь спосіб мікроби зв’яжуться між собою і відкличуть непроханих гостей з ракети. Та, напевне, робив це тому, що один з параграфів Статуту вимагав при зустрічі з істотами, які проявляють ознаки розуму, випробувати всі можливості мирних контактів.

Вони відповіли:

“Метал”.

Так відповідали вони й на інші запитання, а через три години розмова урвалася: обидва роботи замовкли назавжди. Істоцький для чогось подивився на свої пальці і розсіяно промовив:

— Коли я пригадую все це зараз, мені здається, що розум мікробам ми приписували — надто вже нам захотілося в усьому бачити його прояви. А їхні відповіді — просто спотворення наших сигналів відлунням од стін тунелю.

Павло Петрович ніби ненавмисне побарабанив пальцями по спинці крісла, і Істоцький схаменувся, що надто ухилився від основної лінії своєї розповіді.

— Треба було негайно вживати заходів. Адже мікроби в ракеті розмножувалися. І командор наказав Семенову готувати генхас.

— Генхас? — перепитав Павло Петрович.

— Апарат мав свій індекс, але ми називали його генхасом — генератор хаосу. Колись це була могутня зброя космонавтів, що досліджували інші планети. Основна апаратура розміщувалася в кораблі, займаючи приблизно п’яту частину його площі. Космонавти могли брати з собою пістолети, в яких знаходилися заряди, і приймач команд від кібермозку генхасу. Кібермозок мав добру пам’ять, в ній зберігалися записи про мільярди ритмів, характерні для живих істот. Кібермозок керував маніпуляторами, які досліджували об’єкт знищення, за допомогою спектрального аналізу і локації чи безпосередньо виявляючи характерний для нього основний ритм. Потім кібермозок посилав команду системі—виконавцю і створював імпульсні потоки різних ядерних частинок. Керуючи ритмом імпульсів, він порушував основні ритми об’єкта, вносив хаос — і об’єкт неминуче розпадався. До речі, генхас можна використовувати і для стимуляції.

Коли Семенов доповів про готовність, командор скликав десятихвилинну нараду…

Тільки тепер Павло Петрович відзначив, що Істоцький за весь час розповіді жодного разу не назвав прізвища командора, ніби той для нього існував як службова одиниця, а не як особистість.

— Семенов і лікар були присутні на нараді заочно — по відеофону. Власне кажучи, радитися не було про що — хіба був який—небудь вибір? Та командор хотів дотриматися параграфа Статуту. Виявилося, що він правий: противники знайшлися. Це був Семенов. Правда, він заперечував не проти застосування генхасу взагалі, а проти використання нейтронних потоків. Адже вони б знищили всі колонії мікробів на планеті.

— Можна випробувати потоки з меншою проникністю, — запропонував Семенов.

— Немає часу для експериментів, — перебив його командор.

— Давайте злетимо, а генхас запустимо за атмосферою планети, — не здавався Семенов.

— Час не жде, — жорстко сказав командор.

Я ніколи не бачив Семенова таким лютим. Він кричав, що ми, люди, визнаємо лише цивілізації, схожі на наші, що, на словах заперечуючи антропоморфізм, проповідуємо його на ділі. Він обізвав командора гомошовіністом. Попереджував, що ми згубимо істоти, про які нам майже нічого не відомо, а вони ж могли досягнути високого розвитку.

Командор пропустив повз вуха образливі “титули” і сказав:

— По—моєму, окрім вас, усім зрозуміло, що ви з Антоном помилились. Ці істоти за рівнем розвитку набагато поступаються перед мурахами. А здатність відбивати сигнали має і неорганічна природа. Але тільки в казках луну вважали живою істотою. Тут ми зустрілися з особливою луною. її можна було б назвати вибірковою… На жаль, ми не маємо можливості продовжувати дослідження. Немає часу навіть для зайвих розмов. Кожна хвилина збільшує риск. А ви хочете, щоб через ваші здогадки ми ризикували життям людей і зібраними відомостями?

І, не чекаючи відповіді Семенова, скомандував:

— Виконуй наказ! Усім іншим готуватися до старту.

Павло Петрович підвів голову і пильно подивився в очі Істоцькому, ніби запитуючи: і він виконав?

— Семенов увімкнув генхас. Ніхто з нас, крім командора і Семенова, не бачив більше на екрані тунелів. Але ми добре уявляли, що могло там статися: німі стіни ніколи не дадуть відповіді ні на чиї сигнали.

Антон перевірив променевим індикатором стерильність ракети.

Командор звірився з параграфами Статуту і дозволив лікареві, коли той вважав це безпечним, вийти із “ув’язнення”. Лікар сказав, що Семенов теж здоровий, що сині нігті — явище залишкове. Але командор наказав Семенову поки що залишатися в каюті. Очевидно, він хотів перестрахуватися, адже в Статуті немає параграфа про “сині нігті”. Лікар доводив, що в Семенова важка психологічна депресія, що йому необхідно бути серед людей, але командор залишався непохитний.

Настав день, коли відеофон у каюті Семенова не відповів. Кібернетик отруївся. Його смерть справила сильне враження на командора. Він дійшов до того, що двічі ризикував життям без видимої на те необхідності, хоч це і було найсуворіше заборонено Статутом. Істоцький зустрівся поглядом з Павлом Петровичем, замовк, щось пригадуючи.