Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Кілька щук великих, сазани та білий дріб'язок — краснопери, підлящики. — Дістав із засмальцьованої кишені пачку дорогих болгарських сигарет. — Пригощайтеся, капітане.

За всіма ознаками він мав курити «Памір» чи принаймні «Приму», але «Стюардеса» отут, на березі Світлого озера, в глухому Поліссі!.. Шугалій і в області вже давно не бачив таких сигарет — обережно витягнув з пачки двома пальцями, мовив:

— Багато живете!

— Пригощають… — Луговий спритно вибив зашкорублим пальцем і собі сигарету.

— Поважають?

— Сазанів більше поважають…

Шугалій не сподівався на таку відвертість, подивився Луговому у вічі, й вони засміялися обидва.

— Маю до вас, Євгене Марковичу, кілька запитань, — сказав капітан.

— То прошу до хижі.

Звідти несло тухлою рибою, і Шугалій скривився. Бригадир одразу ж повернув назад.

— У нас он під деревами лавка стоїть. Затишок — і не заважатимуть.

Прямуючи до лавки, Шугалій запитав:

— Де ви були, Євгене Марковичу, в суботу та неділю сімнадцятого та вісімнадцятого серпня?

Луговий зупинився, розставивши ноги, мовив, дивлячись на капітана поблажливо:

— Ось воно що… Капнув хтось на мене? У нас поголос пішов: убили ветлікаря… А якщо вбили, то мусить бути вбивця. На мене кажуть?

— Але ж ви не відповіли…

— Ми вже десять днів у Пилипівцях. — Кинув недокурок, затоптав голою п'ятою. — Усією бригадою.

— І нікуди не відлучалися?

— Хлопці в село по пиво ходять, а в мене й так різних справ багато.

— Отже, сімнадцятого й вісімнадцятого серпня були тут, на бригадній садибі?

— Якщо це можна назвати садибою… Вісімнадцятого буря була, мотор ремонтували. Помпа відмовила, грітися почав. Півдня просиділи.

— А напередодні?

— Зранку сіті вибрали, відпочили й «козла» забивали. Ввечері знову за сіті. Гей, Миколо й Степане, йдіть-но сюди, — покликав хлопців, що ремонтували сіті. — Розкажіть товаришеві, що робили сімнадцятого й вісімнадцятого. — Він делікатно відійшов убік, щоб навіть своєю присутністю не впливати на підлеглих, і через кілька хвилин Шугалій упевнився в безсумнівному алібі Лугового. Підійшов до лавки, на якій сидів бригадир.

— А хто капнув? — запитав той зненацька. — Звичайно, — зітхнув, — не скажете, але все одно дізнаюсь і морду наб'ю. Нехай судять за хуліганство, їй-бо, наб'ю!

Шугалій закурив і почав здалеку:

— Ось ви з Любеня, а мені розповідали, як у сорок четвертому бандерівці…

Бригадир припинив ворушити пальцями, підібрав ноги.

— Це ви про напад Стецишина?

— Еге ж, чув, що бандерівці півміста вирізали.

— Ну, півміста — це побрехеньки, але за офіційними відомостями щось близько двохсот убитих.

— І ви були тої ночі?

— Був. — Очі в Лугового потемнішали. — Був, нехай їм грець, і ледь вискочив з халепи. Якщо б допомога запізнилася, і я б там лежав.

— Працювали шофером у лікарні?

— А ви встигли вивчити мою біографію.

— Просто зазирнув на заводі до відділу кадрів. Ви самі про це писали…

— Листок по обліку?

— Анкетні дані. Іноді за одним рядком…

— Точно! — пожвавішав Луговий. — Ось тої ночі…

— Розкажіть.

— Навіщо вам?

— Але ж таке не можна забути.

— Не можна, — погодився Луговий. — Скільки житиму, не забуду. Я тоді тільки з армії демобілізувався. Тяжке поранення. Легеню зачепило… — знизав плечима, і Шугалій побачив біля плеча майки білий рубець. — Рана ще не зовсім загоїлась, та попросили в лікарні пошоферувати, людей нема, а машину їм якусь списану виділили. Чому людей не виручити — пішов. А тої ночі бандерівці й на лікарню посунули. Слава богу, в головлікаря офіцери знайомі ночували. Три автомати та карабін у сторожа. Я з того карабіна двох поклав. Якось відбилися, поки із Озерська підмога прийшла. Медаллю мене ще нагородили — «За відвагу». На фронті про неї мріяв, а одержав у тилу.

З Луговим усе було ясно, Шугалієві хотілося ще посидіти тут, у затінку, може, пригостили б юшкою, — з відра, що висіло над вогнищем поруч з лавкою, йшов апетитний запах, але треба було їхати. Нехотя підвівся, і Луговий одразу вгадав оту його нерішучість.

— Юшка вже готова, — підморгнув, — і в нас знайдеться… — розчепірив великий палець і мізинець, показуючи, що саме в них, і капітанові теж закортіло випити чарку, ковтнув навіть слину, але все ж відмовився.

— Ну, добре, капітане, — поплескав його зовсім фамільярно по плечу Луговий, переходячи на «ти», — ти не того… не думай, що я хочу підлеститись, не треба мені, але пару сазанів…

— В готелі їх смажити?

— Може, в когось із знайомих…

— Ні, ні…

— Шкода. Будеш від'їжджати, зазирни. Я тобі вугрів підкину. Хоч жінку здивуєш.

— Злякається, ніколи не бачила.

— Отож свисни, коли відчалюватимеш. І не думай, що в нас шарага ліваків, — заплатиш, що належить.

— А я й не думаю, — одповів Шугалій, але все ж згадав бригадирську «Стюардесу». Мабуть, треба мати величезну витримку, щоб, маючи справу з сазанами і вуграми, димити «Паміром». Певно, Луговий із своїми хлопцями не зовсім дотримуються усіх параграфів, наказів і постанов, і все ж бригадир був симпатичний Шугалієві — капітан із задоволенням потиснув йому руку на прощання.

Він повернувся до Озерська надвечір. Ще здалеку побачив, що на площі перед готелем стовбичить Олекса. Помітивши капітана, той зрадів.

— Я на вас уже півгодини чекаю, — пояснив.

Шугалій запропонував Олексі пообідати в чайній.

— І ви хочете, щоб я накликав на свою голову цілу грозу? — мовив той. — Знаєте, що буде, коли Софія Тимофіївна дізнається про таке моє падіння?

— Хто така Софія Тимофіївна?

— Моя майбутня теща.

— Тещу слід поважати, але тримати на відстані.

— Ми житимемо у Львові.