Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

— Звичайно, Артемісе. Як скажете.

— Точно. Отже, ось наш план. Ми попрямуємо до Ратдаунського парку, як запланували, а після завер­шення угоди з екстинкціоністами я зможу прийняти рішення, що робити з двома нашими гостями. Спо­діваюся, у багажнику вони залишаться цілими й неушкодженими?

Батлер пирхнув.

— Ви жартуєте?

Артеміс не посміхнувся.

— Ти, напевно, помітив, Батлере, що жартую я рідко.

— Ви маєте рацію, молодий хазяїне. Ви не жартів­ник. Може, коли-небудь, еге ж?

— Ймовірно, коли я знайду батька.

— Так. Імовірно тоді. А щоб відповісти на ваше запитання... Це машина вашого батька, і в цьому ба­гажнику побувало більше в’язнів, ніж ви відсвятку­вали своїх днів народження. Мафія, Тріада, Якудза, картель із Тихуани, Янголи Пекла. Назви банду, і хоча б двійко з неї провели ніч у цьому багажнику. Ваш батько спеціально його модифікував. Там є кон­диціонер, нічник, м’яка підвіска і навіть питна вода.

— Він надійний? Згадай, наші полонені вже вломлювалися у будинок.

Батлер зачинив багажник.

— Титановий замок, посилені двері. Жодного ви­ходу. Ці двоє будуть усередині доти, доки ми їх не випустимо.

— Чудово, — сказав Артеміс, прослизаючи на за­днє сидіння «Бентлі». — Зараз мені треба трохи часу на цю маленьку справу, тому забудемо про них і зо­середимося на лемурові.

— Чудово, — піддакнув Батлер, а потім прошепо­тів: — Справа мавп. Моя улюблена.

Ратдаунський парк, графство Віклоу, Ірландія

Попри те, що Холлі була на п’ять кілограмів легша від Артеміса, вона отямилася раніше за нього. Хол­лі зраділа пробудженню, оскільки їй наснився жах­ливий сон. Уві сні вона колінами і ліктями билася об металеві стінки багажника «Бентлі», і їй здавало­ся, що вона перебуває на підводному човні ЛЕПрекону.

Холлі лежала, скорчившись і примружившись у темряві. Вона намагалась здолати страх. Її мати за­гинула в металевій коробці, а тепер вона сама була усередині такої коробки.

Але саме думки про матір заспокоїли Холлі. Вона розплющила очі і стала очима і кінчиками пальців обстежувати обмежений простір. Незабаром вона виявила нічник, убудований в сталеву стіну. Вона клацнула ним і побачила Артеміса, який лежав, при­тулившись до металевої кришки багажника, що закруглялася за його рукою. Її власні ноги в позиче­ному взутті лежали на виблискуючому вигині надколісної дуги. Вони були всередині авто.

Артеміс застогнав, сіпнувся і розплющив очі.

— Продавайте долю Фонетікс, — випалив він, а по­тім згадав Батлера і дротик зі снодійним. — Холлі, Холлі?

Холлі поплескала його по нозі.

— Я в порядку, Артемісе, — сказала вона гномського на той випадок, якщо в автівці установлений жучок. — Я тут. Де ще мені бути?

Артеміс відсунувся у свій бік, забившись спиною, чорне волосся приховувало вираз його обличчя, і теж заговорив гномського.

— Нам укололи однакові дози транквілізатора, ти легша, а опритомніла швидше. Магія?

Бік, в якому було обличчя Холлі, тонув у глибокій тіні.

— Так, особлива магія Номера Один — штука сильна.

— Досить сильна, щоб витягнути нас звідси?

Холлі близько хвилини вивчала поверхню багаж­ника, обмацуючи пальцями кожен зварний шов. Урешті-решт, вона похитала головою, срібляста пе­рука засяяла.

— Жодного слабкого місця. Навіть вихідний отвір кондиціонера повністю заглушений. Виходу немає.

— Звичайно, немає, — сказав Артеміс. — Ми все­редині «Бентлі». Багажник є сталевою коробкою з титановим замком. — Він глибоко вдихнув прохо­лодне повітря.

— Як це могло статися? Все по-іншому. Батлер мав залишити клітку в моєму кабінеті. Замість цього він проникає у спальню й усипляє і тебе, і мене. За­раз ми не знаємо, де ми і де лемур. Він уже у них?

Холлі притиснулася вухом до кришки багажника.

— Я знаю, де ми.

Зовні в повітрі відлунювали звуки тварин, що со­путь і хропуть.

— Ми поряд з тваринами. Думаю, це парк або зоопарк.

— Ратдаунський парк, — вигукнув Артеміс. — А цей факт говорить нам, що насправді у них немає лемура. Ситуація змінилася, план теж міняється.

Холлі замислилася.

— Артемісе, ситуація вийшла з-під нашого конт­ролю. Можливо, настав час визнати поразку і повер­нутися додому, коли ти молодший приведеш нас до маєтку. Можливо, ти знайдеш ліки в майбут­ньому.

Артеміс чекав на цю пропозицію.

— Я це врахував. Лемур залишається нашим кра­щим варіантом, і ми за кілька кроків від нього. Дай мені п’ять хвилин, і я витягну нас звідси.

Зрозуміло, чому Холлі сумнівалася.

— П’ять хвилин? Навіть великий Артеміс Фаул не зможе зламати сталеву коробку за п’ять хвилин.

Артеміс прикрив очі, зосередився, намагаючись не звертати уваги на тісняву, пасма волосся, що лоскотали щоки, і щетину, яка колола підбо­ріддя.

— Подумай про це, Артемісе, — нетерпляче сказа­ла Холлі. — Ми застрягли.

Навіть у Мульча Діггумса, напевно, були б про­блеми з таким замком, якби він, проходячи мимо, спробував би відімкнути його.

Артеміс повів бровою, роздратований цим утру­чанням. Але потім посмішка осяяла його обличчя. При їхньому освітленні це мало жахливий вигляд.

— Мульч Діггумс десь поруч, — прошепотів він. — Наскільки це можливо?

— Нуль, — сказала Холлі. — Абсолютно жодних шансів. Б’юся об заклад на свою пенсію.

Цієї миті щось або хтось зовні покрутив диск ко­дового замка на кришці багажника.

Холлі округлила очі.

— Ні. Тільки не зараз...

Артеміс самовдоволено посміхнувся.

— А яка у тебе пенсія?

— Я не вірю. Я відмовляюся вірити. Це немож­ливо.

Ще один поворот диска, за яким почувся легкий скрип і приглушені нецензурні вислови.

— Який горловий голос, — сказав Артеміс. — Дуже схоже на голос гнома.

— Це може бути Батлер, — почала сперечатися Холлі, розсерджена самовдоволеними висловлюван­нями Артеміса.

— Лаються гномською. Навряд чи.

Металевий шум зовні посилився.

Шшшник. Чанк. Клакак.

І кришка багажника гойднулася вгору, відкрива­ючи шматок зоряного неба з мерехтливим силуетом оглядової вишки на його фоні. Брудна голова влізла в отвір, і показалися вимазані брудом неправильні риси обличчя. Таке обличчя може любити тільки мати, та й то, якщо вона короткозора. Темні, близь­ко посаджені очі стирчали з густої бороди, яка трохи тремтіла, як водорість у течії. Зуби, великі і квадрат­ні, здавалися ще більш непривабливими через вели­ку комаху, яка сіпалася між двома корінними.

Це був, поза всяким сумнівом, Мульч Діггумс. Гном підчепив язиком нещасну комаху, а потім делі­катно її пожував.

— Жужелиця, — кайфуючи від смаку, сказав він. — Leistus montanus. Чудовий букет! Тверда зем­листа оболонка, але коли вона лопається у