Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

— І як же він ітиме далі?

Гліб зняв із хлопця чоботи, і вони з Терном знову відійшли на коротку нараду. Ештон дивився на свої ноги, але стійко терпів біль. По невдоволеному Терновому обличчю хлопець зрозумів, що цього разу той Гліба не переконав.

— Хлопче, ми не зможемо йти з тобою далі, як планували. Ти поволі дійдеш до міста й сам або приєднаєшся до когось, як ото до нас… — Гліб на мить замислився і простягнув йому невеликий наплічник, схожий на ті, що були в них із Терном, тільки вполовину менший, — це тобі подарунок від нас. Складатимеш речі.

Юнак подякував за подарунок, і на його очах виступили сльози. Терн навіщось приніс браслет, схожий на той, що вже був у Ештона на зап’ясті, і, мабуть, хотів одягти його хлопцеві на руку, але не зробив цього.

— Глібе, ти це бачив? — Терн вказав на Ештонове зап’ястя.

Юнаку не зовсім сподобалося, що вони так безцеремонно розглядають його напіврозкритий браслет.

— Знак бачиш? — Терн тицяв Ештоновою рукою ледь не під ніс Глібу так, наче вона була сама по собі, а хлопець був її додатком.

— Ти бачиш кульки? — очі Гліба розширилися, а голос видавав величезне збентеження.

«Еге ж, бачу, а хто ж їх не бачить?» — з іронією хотів перепитати Ештон, розуміючи, що невдовзі залишиться в полі сам, а вони підуть в омріяне місто без нього. Замість того просто, ледь стримуючи сльози, ствердно кивнув головою.

— І які вони? — перепитав Терн.

— Які-які? Як мухи — маленькі, різнокольорові, — шмигнув носом хлопець.

Гліб і Терн уважно подивилися на Ештона — той аж зіщулився. Він не все розповів їм, але, з іншого боку, вони теж не довірили хлопцеві й частини того, що знають. Терн зиркнув на Гліба, запустив руку у свій наплічник, вивудив з нього декілька кульок, викинув зайві, зачерпнув іще раз, щоб знайти потрібні та заклав їх до Ештонового браслета, який тихенько клацнув і став невидимим. Терн із Глібом мовчки перезирнулися й почали швидко збиратися.

Потім Гліб натер ногу хлопця якоюсь маззю, і біль став потроху вщухати. Терн накрутив на змащену маззю ногу тканину й натяг чобіт, наче Ештон був безпомічне немовля. Гліб, намастивши другу ногу хлопця, передав Терну тканину і другий чобіт, а сам хутко прилаштовував лямки на Ештоновому наплічнику. У рекордно короткий час хлопець уже стояв на ногах.

— Готовий іти далі? — бадьоро спитав Гліб, наче то не вони з Терном щойно з пісними виразами на обличчях пояснювали, що залишать його посеред поля самого.

— Я можу й сам дійти, — ображено буркнув Ештон.

— Сам! Сам! — засміялися Гліб і Терн, легенько поштовхуючи один одного й сяючи, немов Ештонів браслет, коли він відкритий ясної днини.

Якісь вони дивні. Так, дуже дивні. Терн ледь руку не виламав, розглядаючи якусь позначку на браслеті. І Гліба не треба було переконувати ще раз — він погодився миттю, щойно побачив браслет. Ештону навіть стало трохи прикро, що його супутники дізналися про цю таємницю.

Біль минув, і хлопець відчув себе сильним і бадьорим. Терн із Глібом ще декілька разів вибухали сміхом без видимої причини, через що Ештон навіть захвилювався, чи вони, бува, не з’їхали з глузду. Сонце ще не пекло в голову, тож хлопець вирішив, що втече від них, якщо ці двоє й надалі поводитимуться так дивно. У цю мить Терн розпочав, а Гліб охоче підтримав уже знайому Ештонові пісню про колір щирості.

«Якла-га-га-гаска коханої, що грі-гієте-ге-бе проме-ге-нем соня-га-чним, як ко-го-лос пше-ге-ничного по-го-го-ля…» — щосили підтягав хлопець, і це викликало в Терна й Гліба нові напади сміху.

Ештон навіть і не згадав жодного разу про свої натерті чобітьми ноги — чудодійна мазь зробила свою справу. Він уже не теліпався позаду, а йшов нарівні зі своїми супутниками. Тепер хлопцеві здавалося, що такого повного, безмежного відчуття щастя в нього ще ніколи не було. Отже, кожне наступне щастя завжди більше, гарніше і яскравіше за попереднє? Дарма, що Ештон не знав, хто поруч із ним, але йому так хотілося комусь довіряти і щоб йому довірилися також… І хіба цього потребують тільки діти? Невже дорослим не потрібна ось така безхмарна й безтурботна довіра? Вони втрьох кепкували один із одного, сміялись і веселилися. Навколо них, наче метелики, пурхали золоті кульки, підлітали вгору і, кружляючи, розліталися в три наплічники. Яким ще може бути абсолютне щастя?

Одяг Ештона підсох, тож іти йому стало значно комфортніше, а ось ці миті єднання дарували хлопцеві крила. Гліб зняв свій пасок, щоб легше було йти. Найспекотніше було Терну, та він уперто не хотів знімати довгого плаща. Декілька сухих ягід втамували голод, неглибока річка, яку вони згодом перейшли вбрід, напоїла їх. Дорогою вони говорили про Ештонів наплічник, про кольорові кульки, що — це ж треба! — виявляється, були виловленими думками. Про те, як розрізняти їх за забарвленням, проте, що, виловлюючи думки, можна заробити собі на життя. Ештон перепитав, що такого особливого знайомці побачили в його браслеті. Гліб і Терн розповіли, що такий браслет указує на приналежність його власника до ловців думок. Ештон розумів, що в тих переплетених літерах, які так уважно розглядали його супутники, вони могли щось вичитати. Та ні Гліб, ні Терн, охоче пояснюючи, як виловлюються думки, як правильно втримати їх у наплічнику, як вийняти з нього так, щоб інший ловець не зміг їх перехопити, нічого не сказали про якісь особливості браслета. Лише радили Ештону не показувати його незнайомцям. Хлопець розумів це так: знайомих у нього було зовсім небагато, може, колись їх було чимало, то він поки що нікого пригадати не міг. Із цього випливало, що браслет не можна показувати ніколи й нікому.

Ештон сумнівався, чи добре, що його браслет побачили Гліб із Терном, бо ж він також не дуже добре й не надто давно їх знав. Та зараз хлопець схоплював кожне їхнє слово, запам’ятовуючи, як ловити думки, користуватися наплічником, правильно заповнювати браслет. Ештон ладен був обійняти весь світ і навіть не припускав думки, що щось може піти не так, як він хоче… Юнак чітко розумів, що зараз йому щастить на хороших людей, на сонячну погоду, на те, що він неначе вивудив з-поза незворушного й непохитного муру, який закрив доступ до його пам’яті, щось дуже дороге, знайоме й важливе. І хоча він поки що не знав, що на нього чекає, усе