Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

Глава 21.

   Чимчикуючи повз коридор, я зупинилась, бо мені здалось, що хтось постукав. Прислухаючись, я нічого в друге не почула, тому знизивши плечима, я повернулась до сходів. Але саме в цей момент, мене дійсно спинив стук. Я огляділась чи нема нікого поруч, щоб відчинити неочікуваним гостям. Але на поміч ніхто не прийшов.
   — Дуже вчасно. Везе то везе поповній. — Невдоволено буркнула я собі під ніс.
   Зробивши декілька ковтків води, я поставила склянку на невеличку вінтажну тумбочку горіхового кольору. Приємна свіжість холодної води, привела мене до тями після сну.
   Щоб не налякати своїм скуйовдженим виглядом людину, яка стоїть за дверима, я поправила складки на кофтинці та причесала руками коси. Я була готова зустрічати невідомого гостя, тому потяглась відчиняти двері.
   — Марк?! — в цей момент від подиву у мене очі на лоба полізли. Як він посмів прийти?! Йому не соромно?! У нього узагалі совість є ?! Чого приходити, потішити своє его? Це типу так: «дивіться який я ловелас, у мене багато дівчат, і вони навіть не здогадуються одна про одну». Ну нічого, я зараз вгамую його самозакоханість і про його пиху не забуду.
   — Привіт Софіє. — Як ні в чому не бувало, він усміхнувся і подивився на мене.
   Ще й усміхається. Зовсім знахабнів. Від злості мої щелепи стиснулись, але усім своїм виглядом, я показувала впевненість і спокій. Хоча в середині мене вирувало торнадо, яке б з задоволенням знесло Марка з ніг.
   — Привіт. — Без найменшого ентузіазму привіталась я.
   — Софіє, може ти закриєш двері та й вийдеш до мене? — запитав він і вказав рукою на гойдалку, яка була на моєму ґанкові. — Може сядемо? — він кинув на мене такий погляд, нібито щось знає.
   Я тихо зачинила двері, але на гойдалку я не поспішала. Стоячи біля дверей, я ще досі не могла повірити, що він прийшов до мене. Тільки-но я побачила, що він збирається щось сказати, я одразу перехопила цю ініціативу в свої руки.
   — Скажи мені Марку, що ти тут робиш? — поцікавилась я.
   — Як, що?! Я прийшов до своєї дівчини. — Від подиву його брови злетіли до верху.
   В іншій ситуації я б раділа почути, що я його дівчина, але зараз – це як насмішка над моїми почуттями.
   — До якої саме дівчини ти збирався? Може ти, все ж таки помилився будинком? Крістіна в цьому будинку не живе. — Я зовсім не думала над тим що говорю, слова самі виходили на зовні.
   Декілька секунд ми стояли мовчки, і це дозволило мені перетравити, що ж саме я бовкнула. Але мені не було соромно за мої слова, йому ж не соромно з'являтись переді мною після того, що він зробив.
   На мої нападки, він ніяк не відреагував. Лише його обличчя посерйознішало, а  очі ще б трохи та й обпалили мене своїм пронизливим поглядом. Погляд Марка не був сповненим злості або невдоволенням, але і сором в них не виднівся. І останнє з цього переліку мене дуже зачепило.
   Він так само мовчки схопив мене за руку, і потягнув до гойдалки. Марк сів, і смикнувши мене, намагався усадити біля себе. Але я швидко і невдоволено забрала свою руку.
   — Годі Софіє! Сядь будь ласка і давай поговорімо. — Промовив він, потім додав з грайливою усмішкою. — Я тебе не вкушу, не бійся.
   Може і не вкусиш, але вжалити, як оса точно можеш. І сьогодні я це відчула на собі.
   — Це ти мені кажеш годі?! Ти знущаєшся?!
   — Сядь! — вже наполегливіше сказав він, і знов схопив мене за руку.
   Марк був дуже серйозний і рішучий. Чесно кажучи, мене злякав його надмірний прояв характеру.
   Я подивилась на нього, а потім на свою руку, яка була міцно стиснута у його руці. Мої пальці не могли поворухнутись, він добряче у них вчепився. Напевне боявся, що я знов зможу вислизнути від нього. Але я здивувала не лише його, але і себе, коли слухняно сіла біля нього.
   — Софіє, ти не правильно все зрозуміла. — Мовив він. — Це зовсім не те, що ти думаєш.
   — Вибач, що, що? «Це не те, що ти думаєш». — Повторивши його слова, я сердито зиркнула на нього, і додала. — Марку, це кліше вже вичерпало себе, воно тобі не допоможе, повернути мою довіру.
   Я впевнена, що кожна дівчина чує хоч раз у житті фразу «Це не те, що ти думаєш». Цю нісенітницю верзе напевне кожен хлопець, який прекрасно знає, що винен. Але як нам показують часи, деякі речі не змінні і їхня логіка спроможна лише на таке нице пояснення. І хоча моєму обуренню не було меж, я все ж таки хотіла почути, що він скаже і як буде викручуватись. Цікаво все таки наскільки гарна у нього уява.
   — Ну Марку, я слухаю. — Промовила я дуже чітко.
   Він подивився на мене, і хитро посміхнувся.
   — Ти поганенький конспіратор Софіє. — Його усмішка набула вже іншого стану. З хитрої усмішки вона перейшла у задоволену. Після чого він додав. — Ти гадаєш, що ви з Лізою зовсім не помітні?! Я вас бачив у кафе. — Він пишався, що щойно викрив мене.
   Я немов оніміла. Я була шокована! Як він міг мене бачити? Я здавалось добре ховалась за парасолями. Це все Ліза своїми криками зіпсувала. Ой, ну про що ж я думаю! Які парасолі! Яка Ліза! Яка різниця, як він мене побачив. Я гадала, що це я маю усі тузи у рукаві, але тепер усе навпаки. Тепер він гадає, що я за ним стежила, але це ж не так. Чого я узагалі переймаюсь за це, це ж не мене застукали з іншим. Але все одно у дурнуватому становищі тепер я. Ну чому це відбувається зі мною?!
   — Ти як виявилося теж погано ховаєшся. — Впевнено заявила я йому.
   Усі знають, що кращій захист це напад. Цією стратегією я і скористалась. Але у самої нерви були на межі і руки затремтіли. Хоча б Марк не відчув, мого хвилювання. Добре хоч те, що голос був твердим і не виказав мене.
   У мою адресу Марк, не припиняв усміхатись. Цей хитрий і самовпевнений вираз його обличчя, зовсім вибивав мене із рівноваги. Все це ще більше мене почало дратувати, і я просто кипіла від злості.
   — Я бачу тобі смішно?! — фиркнула я, і все ж таки знову вирвала свою руку від нього.
   — По-перше, я не ховався. А по-друге, мені не смішно. Ну може трішки. — І він знов посміхнувся.
   — Ага. Дзуськи. Ти не задуриш мені голову, я все бачила. Я бачила, як вона тебе тримала за руку.
   — Отож бо і воно! Не я її, а вона мене тримала. — Відрізав він.
   — Але ти теж не квапився забирати своєї руку. І узагалі, чого ти був з нею? Ти ж казав, що у вас все скінчено. — Сльози заповнили мої очі, і я відвернулась від нього.
   Я дуже не хотіла плакати при Маркові, не хотіла, щоб він бачив мої сльози. Він напевно гадає, що я як ті закохані ревниві дівчата, які не можуть себе контролювати тому контролюють своїх хлопців. Від надмірної уваги дівчини, хлопець може не витримати, йому це просто може набриднути. Часто саме від таких дівчат, хлопці тікають не озираючись. Але Марк це зробив ще до того, як прокинулось усі мої жіночі емоції. Цього б не було, якщо б він не наробив того, що наробив. Я не така, я йому повністю довірилась, і ніколи б не сумнівалась в тому, що він говорить. Я не збиралась за ним слідкувати, але сьогодні до кафе мене привела доля. І я не вина, що побачила його, і не вина що не можу стримати сліз. Мені боляче від тої ситуації, в якій я зараз знаходжусь. Можливо я дійсно напосіла на нього, але я кохаю його, тому мені не під силу стримувати ні свої слова, ні те що роблю, узагалі нічого. Усе контролює моє серце і кохання до нього.
   — Ну що ти, Софіє?! Ну чого ти плачеш?! Я все тобі хочу пояснити, але ти ж сама не даєш мені слова вставити.
   Цими словами він підкинув хмизу до багаття. Я хотіла, щоб він мене заспокоїв, пригорнув, але він навіть не намагається цього зробити. Мені треба було, щоб він сказав, як я йому потрібна і як він мене кохає. І що я для нього єдина. Натомість він каже, що я не даю йому говорити. Невже голос прорізався?! За ці дні я не могла збагнути його характеру. То він тихий і не балакучий, то балакучий і самовпевнений.