Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

іншого боку, то була чудова тварина з блискучим коротким хутром, вологими очима, ароматним подихом і білосніжними зубами, а на додачу до всього — так, наче людей не було прогнано з раю, і всі їхні споконвічні мрії збулися, — відзначалася двома неймовірними особливостями: даром мови і неабияким розумом. Тож як людина грос викликав огиду, а як тварина — щирий захват; усе тут залежало від того, під яким кутом на нього дивитися.

Коли Ренсом попоїв і випив ще трохи міцного малакандрійського напою, грос вирішив, що час уже перебратися до човна, і зробив це у вельми своєрідний спосіб, цілком незвичний для людини і притаманний радше тваринам. Гнучке тіло дозволило йому перегнутися через борт так, що руками він вперся у дно, тоді як ноги залишалися на березі, а по тому відштовхнувся від землі — у повітрі, на висоті футів п’яти, лиш промайнули крижі та хвіст — і опинився у човні. Зробив це грос надзвичайно спритно і легко; будь-якій земній тварині відповідної комплекції таке ніколи не вдалося б.

Втім, малакандрієць тут же виліз назад на берег і показав рукою на човна. Ренсом зрозумів, що йому пропонують взяти приклад із господаря. У нього вертілося на кінчику язика одне питання, та він, звісно, не міг та й не зважився б його поставити. Чи саме гросса (згодом він дізнався, що саме так утворюється множина від слова «грос») панують на Малакандрі, а сорни, хоч зовні й більше скидаються на людей, є у них лишень напіврозумною худобою? Ренсом щиро сподівався, що так воно і є. Але ж може бути й навпаки: гросса — це домашні тварини в сорнів; у такому разі останні мають володіти просто надрозумовими здібностями. У вихованій на традиційних для земної культури образах уяві надлюдський розум неодмінно поєднувався зі страхітливим виглядом і безжальною волею. Сівши у човен до гроса, він, цілком можливо, наприкінці шляху потрапить в лапи до сорнів. З іншого боку, це, либонь, єдина нагода забратися якомога далі від лісу, де сновигають ті почвари… Тим часом грос став виявляти нетерпіння, бо, вочевидь, ніяк не міг дотямити, чому землянин поводиться так, наче не розуміє, чого від нього хочуть. Ще кілька красномовних, вже нетерплячих жестів — і Рейсом нарешті зважився. Так чи йнак, не варто було й думати про те, щоб розлучитися з гросом. Тваринна подоба останнього й далі неабияк його вражала, та прагнення вивчити тутешню мову, а, поза тим, ще й прихований десь у глибині душі несміливий, одначе дуже наполегливий потяг до незнаного розуму та усвідомлення того, що попереду просто неймовірна пригода, — все це вже пов’язало їх узами, про міцність яких Ренсом ще навіть не здогадувався. Він ступив у човен.

Сидіти у човні не було на чому, ніс та борти піднімалися над водою дуже високо, а осадка здалася Ренсомові надзвичайно малою; справді, більша частина днища взагалі не торкалася води, і йому відразу пригадалися сучасні швидкісні катери. До берега човен був припнутий чимось, що на перший погляд скидалося на мотузку, проте грос її не розв’язав, а просто розняв надвоє; десь так ми могли б розділити навпіл м’яку іриску або ковбаску з пластиліну. Опісля він всівся просто долі на кормі й узяв до рук весло — таке велетенське, що Ренсом не уявляв собі, як ним можна веслувати, аж доки не згадав, на якій легкій планеті знаходиться. Завдяки своєму високому зросту грос завиграшки перекинув весло через борт, опустив у воду і швидко відвів човен від берега.

Перші кілька хвилин вони пливли протокою завширшки не більше ста ярдів, береги якої поросли фіалковими деревами, далі обігнули мис, і перед Ренсомом відкрився широченний водний простір — велике озеро, мало не море. Грос спрямував човна геть від берега, уважно позираючи по боках і постійно змінюючи курс. Блакитний обшир навколо ставав щораз ширшим і ширшим, а відблиски сонця від поверхні сліпили очі. Над водою стояла парка задуха, і землянин зняв спочатку шапку, а тоді й куртку, чим страшенно здивував гроса.

Ренсом обережно звівся на ноги й обвів поглядом малакандрійський краєвид, який тепер широко розкривався перед ним навсібіч. Попереду і позаду виблискувало у сонячному промінні озеро, ніби всміхаючись до блідо-блакитного неба. То тут, то там виднілися острови. Він звернув увагу на те, що сонце стояло просто над головою: вочевидь, вони перебували у малакандрійських тропіках. Обабіч, по краях озера, тягнувся справдешній лабіринт островів і проток; суходіл там майже всюди заріс височенними фіалково-рожевими рослинами, що звіддалік нагадувала якесь дивоглядне пташине оперення. За цією заболоченою місциною чи, радше, низкою архіпелагів по обидва боки зубцюватою стіною здіймалися блідо-зелені гори (Ренсомові все ще важко було називати їх горами — надто вже тонкими, витягнутими вгору, гострими й хисткими вони виглядали). По правому борту до них було не більше милі, і від води їх відокремлювала тільки вузька смужка лісу. Натомість ліворуч вони знаходилися значно далі, миль за сім, та через це аж ніяк не втрачали своєї величавості. Гори тягнулися пообіч озера, скільки сягало око, як уперед, так і назад. Властиво, вони пливли затопленим дном величного каньйона миль десять завширшки і хтозна скільки завдовжки. За гірськими піками, а подекуди й вище за них багато де виднілися величезні хвилясті нагромадження червонястого кольору, які Ренсом учора прийняв було за хмари. Скидалося на те, що інших долин за горами немає; гірські пасма радше виконували роль увінчаних зубчастими вежами бастіонів на підступах до безмежного плоскогір’я, яке де-не-де піднімалося вище за їхні вершини. Власне цим плоскогір’ям і замикався малакандрійський обрій і праворуч, і ліворуч. Тільки спереду й позаду планету ніби розсікала широка ущелина, яка тепер уявлялася Ренсомові тріщиною у поверхні плоскогір’я.

Він спробував запитати у гроса, що являє собою хмароподібне червоне громаддя, однак перекласти це запитання мовою знаків виявилося надто складним завданням. Жваво жестикулюючи — надзвичайно гнучкі передні кінцівки мешканця Малакандри метлялися при цьому у повітрі, наче два батоги, — грос став відповідати; він, вочевидь, вирішив, що землянина цікавить ціла височина загалом. Називалася вона «гарандра». Залита водою низина — ущелина або ж каньйон — мала назву «гандраміт». Ренсом про себе відзначив: «гандра» — земля; «гарандра» — висока земля, гори; «гандраміт» — низька земля, долина. Словом, височина і низовина. Тільки згодом він дізнався, як багато значила для мешканців Малакандри ця притаманна їхній планеті географічна відмінність.

На цей час вони, напевне, сягнули місця, куди так старанно правував грос, бо він раптом витягнув весло з