Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

Я підійшов до дверей, постукав й увійшов.

За столом Діксона сидів молодик, котрий запитально на мене зирнув. Він був невисокий, з дрібними правильними рисами обличчя, котрі цілком відповідали його статурі. Шкіру мав сліпучо-білу. Одяг його був далеко не новий і не найкращої якості, але на ньому — як і на його власникові — лежав своєрідний відбиток чоловічої охайності.

— Чого вам треба? — спитав він доволі стримано, що також цілком гармоніювало з рисами його обличчя.

Ногою я підтягнув до себе крісло, сів, витяг посвідчення і передав йому.

Поки молодик вивчав моє посвідчення, я вивчав його. Йому явно не було ще й двадцяти, а обличчя ще не знало бритви.

Ретельно вивчивши посвідчення, він повернув його мені. Зиркнув своїми карими очима з довгими, закрученими віями на мої плечі.

— Все життя мріяв стати приватним детективом, — сказав він довірливим тоном. — Це, певно, так цікаво!

Я витяг пачку «Лакі страйк» і витрусив на стіл кілька сигарет. Одну з них запропонував хлопцеві, а іншу взяв собі.

— Дякую! — сказав він, вставляючи сигарету в свої пухкі губи.

Запаливши, я відкинувся у кріслі.

— У тієї жіночки доволі згорьований вигляд, — зауважив я, кивнувши у бік сусіднього приміщення.

Молодик також кивнув.

— Вона працювала на нього шість років. Він був непоганий старий дивак — якщо пізнати його ближче.

Хлопчина обвів поглядом кабінет, немовби щось шукаючи, а потім спитав:

— То що ви хотіли?

— Ви той хлопець, про якого мені розповідав Діксон? Ну, той, хто висунув ідею з масовими вбивствами?

Він кивнув.

— Так, це справді я, — підтвердив із гордістю. — Також я казав старому дивакові, що це вдвічі збільшить наш наклад. Він і про це згадував?

— Так, — я випростав втомлені ноги. — Усе це було вигадане лише для того, щоби збільшити тираж?

— Я справді так казав, але й сам у це вірю.

— Як вас звати? — запитав я.

— Реґ Фіппс. Можливо, я й виглядаю дитиною, але працюю в газеті вже три роки.

— Отож, ви гадаєте, що всіх цих дівчат було вбито?

Він кивнув.

— Ясна річ! Це ж так хвилююче, правда? — очі його запалали. — Але я не можу вимислити, що він зробив із їхніми тілами.

— Він? Хто він?

Фіппс нахмурився.

— Вбивця, звісно ж!

— То це все — лише ваші припущення, чи не так? І ви не знаєте напевно, що це вбивства?

— Так, я не знаю напевно, що це вбивства, — повторив він мої слова, — але готовий присягтися, що так воно й є.

Я змінив тему.

— Облишмо це. То хто тепер буде редактором?

Обличчя його затьмарилося.

— Не я, — гірко зауважив він. — Шенкс не хоче дати мені шансу. Знову викопає якусь стару руїну...

— А ви могли б із нею впоратися?

— З цією газеткою? — він засміявся. — Ще б пак! Я міг би керувати нею навіть з наривом у вусі!

Я оповів йому, що, можливо, йому й не доведеться чекати нариву у вусі.

— Справді?

Обличчя його прояснилося, але потім він недовірливо хитнув головою.

— Я порадив Вулфові купити цю газетку, — відповів я. — Якщо Вулф її придбає — нема жодних причин, чому б вам не стати її редактором.

Він загасив сигарету і обережно поклав недопалок в жерстяну банку, повну недокурків.

— Тобто, вона перейде до відомого мені старигана, — пробурмотів він. Відставив банку убік і на мить замислився.

— Гадаю, це буде нелегко — працювати на Вулфа, — нарешті озвався він.

Я хитнув головою.

— Я за ним наглядатиму. Все, що мені треба знати — чи дійсно ви б змогли нею керувати, чи це просто пусті балачки.

— Я не жартую, — сказав він серйозним тоном. — Я й так все в ній робив. Діксон здійснював лише загальне керівництво. Але я й цим міг би зайнятися — або ж це міг робити сам Вулф.

Я буркнув щось у відповідь.

— А що робити з нею? — і я кивнув на двері.

— Вона тут не залишиться, — впевнено сказав Фіппс. — Я хотів би бачити на її місці когось, подібного до Джинджер Роджерс[2] чи Рити Гейворт[3] — Він перебрав в голові ще кілька імен знаменитостей і додав:

— Бетті Ґреббл[4] також підійшла б, але не думаю, що вона погодиться.

Я сказав, що будь-яка з них малоймовірна.

Він підтакнув, зітхаючи.

— Якщо Вулф заволодіє газетою, ми підірвемо це місто, — сказав я. — Переслідуватимемо Еслінгера та Старкі доти, доки не прицвяхуємо їх. Як вам таке?

Він захвилювався.

— Одного разу я вже присвятив передовицю Старкі. Діксон мало не зазнав нападу. Стаття так і не була надрукована. Гадаю, що Старкі і Мейсі — гідна парочка.

— Боюся, це їм не сподобається.

Він запустив замазані чорнилом руки в свою густу шевелюру.

— А що вони можуть вдіяти? Нам не слід їх боятися.

Він пильно на мене глянув і запитав:

— Чи таки слід?

— Вони вбили Діксона, — м’яко зауважив я.

Його великі карі очі широко розплющилися.

— У старого було спрацьоване серце, — сказав він. — Принаймні, так сказав лікар.

— Але ж ви не вірите всьому, що кажуть, чи не так?

Він відкинувся на спинку крісла, поклавши руки на стіл. Я помітив, що манжети його сорочки добряче потріпані.

— Ви не жартуєте?

— Хтось накинув мотузку на шию Діксона і забув її зняти. Його холоднокровно задушили, але Мейсі видає це за серцевий напад. Не знаю чому, але саме так воно й є.

Хлопчина глибоко зітхнув. Обличчя його зблідло, але вогник в очах не загас.

— Ви хочете сказати, що мене можуть вбити?

— А також мене і Вулфа. — Я дав йому ще одну сигарету.

Він обміркував почуте.

— Якщо ви можете цим займатися, то й я зможу, — нарешті озвався він.

Я підвівся.

— Чудово. Щойно Вулф повідомить мені, що купив газету, я негайно з вами зв’яжуся. А поки що будьте на місці і нікому нічого не кажіть. Особливо про Діксона.

Він провів мене до дверей.

— Ви справді думаєте, що Вулф дозволить мені...?

— Я його