Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Коли наступного дня я прийшла в наш офіс – Богдан уже працював. Від нього вийшов наш фінансист, кивнув мені та й пішов. Він бував таким, коли бос вимагав зробити щось неможливе, а Шкрьоба завжди викручувався та робив. Тепер я миттю кинулась до Богдана в кабінет і обійняла його прямо в кріслі:
– Привіт! Що ж ти робиш зі мною? Ми так не домовлялись. Чому ти мене кинув? – обурювалась я. А Шеремет, не встаючи з крісла, обвив мене руками і потонув лицем десь там, на животі:
– Господи, як я за тобою скучив! Прости, я не хотів. Але ж не можна було інакше. Ти шалена і невблаганна, тому я вирішив перечекати, а ось тепер у нас проблеми.
– Які? Пішли додому хоч на п’ять хвилиночок,  я хочу вирішити всі твої проблеми. Богданчику, ти обіцяв жити в мені, – шаліла я.

Та мій коханий бос зітхнув і подивився знизу так, наче милувався та просив вибачення одночасно.
– Златочко, мені треба летіти в Штати. Негайно. Телефонував тато. Моя квартира на Манхеттені згоріла вщент. Кажуть підпал. Вона, звичайно, застрахована була, але ж летіти все одно треба. Полетиш зі мною? – раптом спитав він.
– Боже, ну чому все так? Я тільки завоювала тебе і знову треба кудись летіти, – закрила я лице долоньками. – Ні, звичайно я не полечу. Тут треба комусь залишатись.
– Це наш офіс, моя маленька бізнесвумен. Зачинимо й полетимо. Я тебе з батьками познайомлю. Може, це доля так хоче? – утопав в моїх очах Шеремет.
– Ти хочеш в такий момент мене з батьками знайомити? – пестила я долоньками його чарівне лице.
– Та який там момент? Куплю іншу. У нас там взагалі ніхто нічого не купує, всі орендують. А я,  здуру та без досвіду, взяв і купив. Тепер можемо просто знімати, яку захочемо. Прошу, летімо разом? – просив мій мрійник.
– А де ж тепер будуть жити твої бідні батьки? – уявляла я страшу картину, як старенькі «погорільці» залишились на вулиці посеред їхнього Манхеттену.
– Та вдома вони, у себе в будинку, в передмісті живуть. І все у них в порядку. Господи, як же я тебе кохаю за твою щиру наївність і за все, що в тобі є. А головне: ти тільки МОЯ... Ну, вирішуй швидше: два квитки чи один? – у нього вже була відкрита сторінка замовлення онлайн, а я сіла йому на руки і обійняла за шию:
– Мені страшно залишатися тут однією в світі, але я не полечу. Пробач! У тебе там справ буде ціла купа. А тут: «Здрастуйте, я з України!» Ні, коханий, лети сам. Комусь же треба для управління офісом залишитись. Ти ж мене саме для цього, здається, наймав, – доторкалась я поцілунками до його звабливих вуст.
– Малесеньке моє диво! Я ж тоді ще не знав, що ти моєю навіки будеш. А може й знав? Бо коли побачив, відразу зрозумів, що нізащо не відчеплюсь, – натискав однією рукою на клавіші він і тут же «прилетів» квиток.
– Не хочу, не хочу, не хочу! – завередувала я. – Ти тільки став моїм і знову зникаєш. Навіщо земля така велика? Міг би десь на Подолі бізнес вести...
– Не дуже знаю де це, але й на Подолі заведемо. А ще у мене до тебе особисте питання: можна я зніму з себе «закляття безплідності»? Я дуже хочу, коли повернусь, щоб ми когось з тобою зробили. Можна? Ну, будь ласочка! – зводив з розуму мене своїми хижо-блаженними очима Богдан Шеремет.
– Знаєш, я боялась раніше спитати. А в тебе вже дітки є? – зважилася нарешті запитати його я.
– Немає й ніколи не було. Я ні з ким не хотів. А з тобою з першого разу хочу. Цілу футбольну команду. Я тебе мамою своїх діточок відразу відчув, але спитати не наважувався. А тепер, наче спеціально, злітаю і все вирішу. Добре? – він зазирав мені в очі і я була готова на все, чого він тільки побажає. 
– Богданчику, я не знаю. Ти позавчора ще не був МОЇМ...
– Неправда! Ми народилися одне для одного, тільки спочатку цього не знали. Пішли додому. Мені треба зібратись, але перед тим я божевільно хочу відчути те, що позавчора. Всю-всю, до останньої крапельки. Ти моє диво і завжди ним будеш...

Сьогодні Богдан уже не боявся мене кохати і не мав, ні бажання, ні сил зупиняти свої шалені почуття. Адже він знову покидав мене, невідомо на скільки. Саме в той час, коли зустрів свою мрію, від якої вперше в житті по-справжньому втрачав розум. Я не поїхала його проводжати, наш водій повіз. Не могла я цього витримати. Стояти там, в терміналі біля величезного вікна й бачити, як злітає Боїнг і забирає у мене найдорожче. Просто залишилась на господарстві: офіс і дві квартири. І чому в моєму житті роботи додається, а кохані й рідні розлітаються у всі сторони світу і я знову сама-самісінька?

Дивно, але тепер в найгірші моменти життя мене стало тягнути до Вероніки. Я знову призначила їй побачення в плавучому кафе і стара-нова подруга примчала на своєму Ягуарі доволі пунктуально.
– Ну, розповідай: що знову не так? – наче особистий психіатр спитала вона без вступу. Можливо, це через її відверту професію, дівчина не мала схильності до слизьких реверансів. А взагалі-то вона такою простою була завжди.
– Нікусю, в мене так багато новин, що не знаю з чого й почати, – тягнула свою дурну паузу я.
– З Шеремета й починай. Кажуть, ти його таки захомутала. Це правда? – знаєте, від таких людей, як Ніка, світ мабуть стає чистішим. Без усякого того сюсюкання, пліток та іншої гидоти. Мені було сумно, та я розсміялась і сказала:
– Дякую, лікарю! Все в порядку. Ми кохаємо одне одного і думаю, з часом, одружимось і заведемо дітей. Принаймні, він цього хоче.
– А ти? Чого хоче краща учениця 10А? Бо саме це важливо. Мужикам тільки одного й подавай: кухня, діти? А ти – розумниця і красуня, Злата Шевчук, чого хочеш від життя?
– Нікусю, ти не повіриш, але саме ЙОГО й хочу. Більше нікого в світі, тільки Його. Він неймовірний і дуже хороший.
– Та ясно-ясно. Ти ще тоді на взводі була. Я лише трішечки підштовхнула, – попивала коктейль Ніка і очі її сяяли щастям за мене.
– Веронічко, вибач за відвертість, а навіщо це тобі? – чесно не розуміла я.
– Дивна ти, Златко. Ну повинен же хтось у цьому житті бути щасливим. Я не можу. Тоді чому не ти?
– Тобто? А що це ти на собі хрест ставиш: молода, гарна, багата, – полізла я людині в душу.
– Ну так. Це всі мої надбання. От тільки діточок у мене ніколи не буде. Профукала я по молодості своє жіноче щастя, а тепер буду роздягатись, аж поки не викинуть на смітник, – без емоцій відповіла мені бідолашна і я зрозуміла, що не мене життя випробовує, а саме її. Адже я кохана і кохаю, мабуть зможу мати діточок, якщо забажаю. У мене є тато й мама, освіта і робота. А ось у цієї веселої молодої жінки цього нічогісінько немає, а вона відвойовує мені щастя!
– Пробач, Ніко, і що нічого вже не можна зробити? – щиро спитала я в неї.
– Чому ж не можна? Дитбудинки просто кишать малятами. А чоловіки? Та вони мені вже всі однакові. Але твій – шикарний екземпляр. І треба ж було йому до нас забрести саме в той вечір! Хоча від долі ж не втечеш. Ну, давай ще по одному, а то мені до вечірньої програми треба на лівий встигнути, – спокійно сказала Вероніка і замовила ще коктейль.