Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Тась, я тебе так люблю, - шепіт розриває, проникає до мене в голову, дурманить. – Сильно. Тільки тебе. Ти теж мене кохаєш? Не можна розлюбити за день.

– Люблю, але…

– От і все. Будемо із цим працювати. Виправимо все. Не відштовхуй мене, гаразд? Тільки не відштовхуй, ми у всьому розберемося.

У мене є мільйони причин, чому я маю відмовити чоловікові. Відштовхнути його, закінчити раз і назавжди. Але Діма нахиляється до мене, притискається поцілунком... І все зникає.

Залишається лише його близькість, звичні м'які торкання. Ніжні, рідні. Чоловік тягне мене на себе, заривається пальцями у волосся, викликаючи всередині трепет.

Щоразу ніби вперше. Запах парфуму, його дихання на шкірі. Захоплення, хвилі тепла, які накривають із головою. Не дають вибратися, топлять у почуттях.

– Давай повернемося додому, - просить, сильніше обхоплюючи долонями моє обличчя. – Повернися до мене, Тасю.

– Так, добре. Я…

Діма зникає.

Я залишаюся на самоті.

За звичкою веду долонею по ліжку, шукаючи чоловіка. У мене йде кілька тривалих болісних секунд на усвідомлення всієї ситуації. Реальність буває нещадним стервом.

Діми тут нема. Я не повернулася додому.

Це сон, просто сон.

Жодних поцілунків не було. Звичайно! Я б за таке йому обличчя подряпала, а не підпустила до себе. Навіть фантазія проти мене зіграла злий жарт.

– Чорт! – б'ю рукою по подушці.

Я підриваюся з ліжка, у темряві йду до ванної, мало не врізаючись у стіну. Номер готелю, де я зупинилася, з дивним плануванням, а світло вмикати не хочу – Руслан ще спить.

Вирішивши не повертатися в дім батьків Діми, я прийняла найправильніше рішення за ці дні! Тут мені спокійно, ніхто не забереться через балкон, а вранці Діму не впустить жаліслива свекруха.

Відкриваю кран, довго вмиваюся холодною водою, розтираю обличчя, доки його не починає поскубувати. Поступово залишки сну розчиняються, залишають мене наодинці з реальністю.

Я більше не говорила з чоловіком. Вискочила на стоянці, забрала сина та поїхала. Попросила мене не чіпати та припинити тиснути. Усі ці ніжні слова робили лише гірше.

Я витираю обличчя рушником, розглядаю себе у дзеркало. Пишаюся, що очі не червоні, лише трохи припухлі. Натягнуто усміхаюся собі, обіцяючи, що сьогодні все буде інакше.

Наодинці з собою буває складно, коли думки, як мурашки, копошаться і будують погані теорії. Але це саме те, що мені потрібне. Обміркувати все спокійно, без тиску та виправдань.

Дістало!

Щоразу варто було нам з Дімою посваритися, як все йшло по колу. Він хоче вирішити все і відразу, постійно поруч, не даючи навіть кількох бажаних годин на самоті.

А мені це потрібне. Подумати у тиші, як бути далі. Мені потрібно спланувати майбутнє, чітко вирішити, як чинити. Шість років наших стосунків можна зім'яти та викинути в урну.

– Кімната в гуртожитку, - я пирхаю, згадуючи вчорашній докір.

Ми не були одружені тоді, тільки з'їхалися, пробували доросле життя. А якби розлучилися? Де б я ночувала потім кілька місяців, чекаючи на повторне заселення?

Гуртожиток був моїм маленьким притулком, де можна сховатись і подумати, зважити все з холодною головою, а не вестись одразу на гарячі переконання чоловіка.

Я кидаюся до кімнати, коли чую вібрацію телефону. Боляче б'юся мізинчиком об кут, ковтаю лайки, падаючи на ліжко. Відповідаю швидко, доки не прокинувся син.

– Так, - пошепки, завмираючи в очікуванні. Фух, тихо. – Слухаю.

– Тась, я тебе розбудив?

– Ні, але Руслана міг. Секунду.

Я повертаюся до ванної кімнати, щільно прикриваючи за собою двері. Сідаю на краєчок ванною, впиваюся поглядом у стик між плиткою. Вириваю собі кілька секунд мовчання.

– Навіщо ти дзвониш, Дім?

Я питаю, перевіряючи час на мобільному. Вже восьма ранку. Зазвичай я так довго не сплю. Хоча, правильніше сказати – так довго не спить моє маля, яке пішло ранніми підйомами у батьків.

– Я тобі там скинув фото. І відео. Все, що міг розкопати, Тась. Подивишся, гаразд?

Я одразу лізу перевіряти, не розуміючи, що ще задумав мій чоловік. Включаю гучний зв'язок, скручуючи динамік до мінімуму. Мені хочеться просто покласти слухавку, але я тримаюся. Судячи з тону Діми – там щось важливе.

Я розглядаю фотографії із трудової, чіпляюся за дві останні фірми. Діми, а друга, якщо я не помилилася з назвою, Шварца. І навіщо це мені…

Ох.

До мене швидко доходить, що саме сфотографував Діма. Чию саме трудовою я зараз вивчаю. Потрібно глянути лише наступний файл і я переконуюсь.

– Бачиш? Я не збрехав, - чоловік тонко відчуває момент, коли мозаїка вишиковується в моїй голові. – Іра кілька місяців працювала у Мирона, потім прийшла до мене. А до цього працювала взагалі у лівих фірмах.

– І навіщо мені вивчати біографію твоєї коханки?