Читати книгу - "Королівство жахів"

Одна секунда. Дві секунди. Три секунди.

Вона слухала.

Щось примусило її зупинитися. Спершу вона зрозуміла: щось було, а вже потім усвідомила: «щось» — то був звук.

Потім вона почула його знову. Той самий звук, який вона створювала на цих покручених забетонованих стежках — човгання черевика по камінчиках гравію. Тертя й човгання. А може, людський шепіт. Він долинав від стежки за їхнім скріпленим ланцюгом парканом, від покритого нічною темрявою простору за їхньою огорожею.

Вона швидко вимкнула телефон і пригорнула Лінкольна до себе. Її опанувало почуття, ніби вона завжди пригортає його до себе, стискає свої обійми навколо нього, нервуючись, що він далеко — крім тих разів, звичайно, коли він хапається за неї, притягує її до себе, нервуючись, що вона далеко.

Мамо, будь ближче, — мав звичай казати він, коли ще не виговорював л.

Будь бижче, будь бижче, будь бижче.

Вона вдивлялася в темряву — тепер непроникну — і не бачила нічого поза їхньою схованкою. Вона знала, що поруч росте бамбук, а трохи далі лежать залізничні рейки й забетоновані стежки, й сподівалася, можливо, то знову вийшла жінка з немовлям чи хтось інший шукає собі криївку, й цього разу вона обіцяє Богові, що вона покличе їх, допоможе їм і розділить з ними свою схованку, якщо тільки шум пояснюється цим.

Вона нічого не бачила. Але могла чути.

Вона справді почула шепіт, непомильний шепіт. Чоловічий шепіт, схожий на голос радіо, який приникає крізь темряву.

Вони не забарикадувалися в кімнаті.

— Тихо, — сказала вона Лінкольну, хоч він не мовив ні звуку. — Погані дядьки.

— Хто… — почав він, але вона зацитькала його, й проказала тиху подячну молитву, й, навіть проказуючи її, знову подумала, чи Бог не покарає її за те, що в думках вона віддала перевагу своїй дитині перед дитиною іншої жінки. Вона знову зробила б це, не замислюючись, навіть якби відчуття провини давило на неї, як мокра вовна, й іноді вона замислювалася про те, як вона собі уявляє Бога.

Вони підходять ближче, подумала вона, майже напевне йдуть заасфальтованою стежкою, яка тягнеться паралельно з коліями. Вона чула їхні кроки, човгання й скрипіння знову й знову.

Сутінки і нерухомість.

Джоан не думала, що вона та Лінкольн видимі. Вона бачила світло, що падало на карниз — воно накривало вгорі дерев’яну поверхню і краєчок їхньої схованки, але кам’яниста зона, де вони ховаються, була вкрита суцільною чорнотою. Вона похитала пальцями й ледве-ледве помітила цей рух.

Але ще є телефон. Вони можуть помітити світло від телефона.

— Ось тут, — спокійно промовив голос, ближче до них, ніж вона могла сподіватися, й це було найжахливіше слово, яке вона будь-коли чула.

— Отам? — перепитав другий голос.

— Ні. Трохи далі.

Вона ще не могла їх бачити. Але їхні голоси лунали так, ніби вони перебували за не так багато футів від паркану. Можливо, за двадцять? За тридцять? Зовсім близько, щоб вона могла почути кожне їхнє слово, хоч для цього їй і доводилося напружувати слух. Вони стоять нерухомо, подумала вона, чекаючи.

Чи бачать вони її? Може, вони дивляться на неї саме тепер, прицілюючись?

Нічний метелик доторкнувся до її щоки своїми важкими крильцями. Над головою в неї заскрипіла гілка. Вітер запхав їй волосся в рот, і вона не виплюнула його.

— Я нічого не бачу, — сказав один з них.

— Цссс.

Вона подивилася вниз на свій телефон, який вона запхала собі під стегно, хоч і не могла бачити його в темряві. Вона переконана, що вони бачили світло екрана й так само переконана, що вони дивитимуться, доки знову його побачать. Це цілком її провина. Вона розуміла ризик, але не вжила достатніх заходів.

Ціна її помилки надто висока.

— Мамо, — сказав Лінкольн їй у вухо, й вона не могла зрозуміти, чи справді він говорив так голосно, як їй здавалося.

Іноді вони робили поцілунки у вуха кожному так голосно, як тільки могли. Лінкольн казав, Я зробив чмок у твоє вухо, й притуляв свої губи до раковини її вуха, й вона відчувала солодкий болючий дотик від його поцілунку та його тепле дихання, як оце тепер, вологе тепло його видиху вилітало з нього й ковзало їй по шкірі, перш ніж знімалося в повітря.

— Зникни, — прошепотіла вона так тихо, що навіть не знала, чи він міг почути її, але, мабуть, почув, бо опустив голову їй на плече.

Вона якось підвелася навколішки, однією ногою впершись у землю, готова підстрибнути й утікати. Вона хотіла кинутися бігти. Але вона нічого не бачила й не знала, куди їй бігти, навіть якби могла бачити. Вони почули б, як вона заворушилася. Їй довелося б перелізти через огорожу, тягнучи його на собі, а огорожа добре освітлена.

Вона не мала права ворушитися.

Вона не була певна, що зможе це все витримати. Й була також не певна, що зможе дозволити їм підійти до неї.

— Ти певен? — озвався голос.

Вона припустила, що це ті самі двоє чоловіків, які переходили через дім приматів, але цілковитої певності в неї не було. Вона більше не могла відрізняти їхніх голосів. Вони розмовляли надто тихо.

— Хтось тут є, — сказав другий голос.

— Ховається?

Другий голос не відповів. Якусь мить лише посвистував вітер, що переносив листя, і щось далеко гуділо. Вона зовсім не рухалася, хіба іноді гладила Лінкольна по голівці, знову й знову.

Щось дзенькнуло, й біля паркану виник якийсь рух. Можливо, черевик або рука зачепили за ланцюг або хтось спіткнувся. Вона подумала, що побачила в темряві обриси голови й плечей, нерухомі, мов паперові ляльки.

— Ти загубився, але тепер тебе знайшли, — сказав хтось співочим голосом, хоч він не співав, а ритмічно декламував то гучніше, то тихіше. — Ти втік і опинився у вигнанні. Але тепер ти мій.

Він говорив далі. Голосніше. Вона уявила собі, що він посміхається, й майже чекала, що він почне відбивати ритм.

— Ти хотів утекти, але ти знав, я тебе не відпущу / твоя шия була гола / опусти голову / я схопив тебе за комір.

Тепер голос промовляв багато слів, які вона могла розчути. Вона подумала, що це той, який раніше говорив дуже тихо. Його голос був набагато тонший, набагато вищий. Той, хто вважав себе експертом у полюванні, тепер вирішив, що йому