Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

— Але скажи хоча б: чи знаєш ти про когось іще на нашому боці?

— Не знаю.

Я рушив далі. Маленький ризик приніс маленьку перемогу. Ми проминули двійко корів, що ремиґали, опустивши голови. З боку садиби Доброго Доктора долинув стишений гуркіт грому. Глянувши ліворуч, я зміг роздивитися свій пагорб — оте Собаче Гніздо.

— Ця друга могила лежить далі на південь? — спитав я, коли ми звернули на путівець у південному напрямку.

— Так, — просичав змій.

Я й далі намагався наочно уявити собі схему, розтягнуту в нові напрямки через ці нові осередки мешкання. Неприємно було то знаходити ймовірні центри, то губити їх знову. Могло здатися, що сили зі мною забавляються. Найтяжче було відмовлятися від тих версій, що скидалися на дуже правдоподібні.

Кінець кінцем ми дісталися чогось, що нагадувало родинний маєток. Ось тільки родини тієї давно вже не було. На сусідньому пагорбі стояли рештки будівлі. Лишився від неї хіба що фундамент. А те, що лишилося від сім’ї, дехто взяв під крило. Я це помітив, коли прийшов за Вапнюгою на заросле кладовище, паркан якого з трьох боків обвалився, а зі східного — покосився.

Змій підвів мене крізь високу траву до великого кам’яного надгробка. На цій ділянці були сліди недавнього риття; камінь трохи підняли та зсунули вбік, після чого лишилася вузька пролазка, куди я явно міг протиснутися.

Я засунув туди носа й понюшив. Пил.

— Хочеш, зазирну? — запропонував Вапнюга.

— Лізьмо вдвох, — відповів я. — Після такої прогулянки хочу принаймні глянути.

Я пробрався в отвір і спустився кількома нерівними сходинками. На дні була калюжа, і я її переступив. Але вона була не єдина, і всіх їх уникнути мені не вдалося. Було темно, але поступово я роздивився відчинену труну на узвишші. Поруч стояла друга труна, яку відсунули, щоби звільнити місце.

Я підійшов, щоб обнюхати гріб. Що я хотів там нанюхати, гадки не маю. Коли ми стрілися тієї ночі, Граф зовсім не пахнув — дуже тривожна ознака для когось із моїм темпераментом і нюховим апаратом. Підійшовши ближче й приглядівшись, я здивувався, чого це він лишив віко відчиненим. Для особи його переконань це здавалося чимось дуже недоречним.

Ставши на задні лапи, я поклав передню на бік труни й зазирнув усередину.

Вапнюга поруч спитав: «Що там?», і тут я усвідомив, що тихесенько згавкнув.

— Гра стала серйозніша, — відказав я.

Він видерся на край узвишшя, тоді — на торець гробу, де став дибки, наче змія на фараонському головному вборі.

— Нічого собі! — констатував змій.

У труні на довгому чорному плащі лежав скелет. Одягнений досі був у темний костюм, тепер, щоправда, у дещо безладному вигляді, розстібнутий на грудях. Посеред груднини хтось увігнав під кутом здоровий кілок, вістря якого пройшло лівіше від хребта й засіло десь глибоко внизу. І в труні, і поза нею було чимало сухого пилу.

— Здається, нове місце виявилося не таким таємним, як Граф собі мислив, — зауважив я.

— Цікаво, відчиняв він чи зачиняв? — спитав Вапнюга.

— Гадаю, відчиняв. Але напевне ми вже навряд дізнаємося.

— Хто, по-твоєму, його пришпилив?

— Поки що не уявляю, — відказав я, опустився на діл і відвернувся від труни. Тоді кинув оком на куточки й розколини і запитав: — Бачиш десь Голку?

— Ні. Гадаєш, вони і його вколошкали?

— Можливо. А якщо він таки об’явиться, його варто розпитати.

Видершись сходами на світло, я рушив додому.

— І що ж тепер? — спитав Вапнюга.

— Маю зробити обхід.

— То що, просто житимемо далі й чекатимемо, доки це трапиться знову?

— Ні. Ми будемо обережні.

Хто плазом, хто — підтюпцем, ми повернулися до нашої місцини.

Джека не було. Улагодивши домашні справи, я пішов ділитися свіжими новинами із Сірохвісткою. І неабияк здивувався, натрапивши на Джека, що теревенив собі із Шаленою Джилл на її задвірку. У руці він тримав чашку цукру — мабуть, щойно позичив. З моїм приходом він завершив бесіду й розвернувся додому. Сірохвістки ніде не було. Супроводжуючи Джека, я почув, що, можливо, невдовзі ми поїдемо до міста по якісь звичайнісінькі припаси.

Згодом, усе ще шукаючи Сірохвістку надворі край дороги, я побачив Великого Детектива, досі перевдягненого Ліндою Ендербі, у його екіпажі. Наші погляди зустрілися на кілька довгих секунд. Тоді він проїхав.

Я повернувся в будинок і довгенько подрімав.

Прокинувшись надвечір, я знову зробив обхід. Ті, що в дзеркалі, досі були скупчені й трохи пульсували. Вада здавалася дещо більшою, хоча, можливо, це був просто лихий жарт пам’яті й уяви. Хоч як, а я вирішив звернути на це Джекову увагу, і то скоро.

Попив, поїв, вийшов надвір, знову пошукав Сірохвістку. Вона напів-спала на сходах свого парадного входу.

— Привіт. Шукав тебе вдень, — сказав я. — Ми розминулися.

Вона позіхнула, потягнулася, почистила плечі.

— Я обдивлялася церкву й дім вікарія.

— Була всередині?

— Ні. Зате зазирнула всюди, де змогла.

— Щось цікаве?

— На столі в кабінеті вікарія череп.

— Memento mori[14], — зауважив я. — Церковники часом аж нетямляться від такого мотлоху. Може, він уже був там, як вікарій заселився.

— Він у чаші.

— Чаші?

— Чаші. Старій чаші з пентаграмою, про яку стільки розмов.

— Он як.

Отже, я помилявся, гадаючи, що це знаряддя в Доброго Доктора.

— Одну річ знайдено, — сказав я й нещиро додав: — А чи не підкажеш, де два жезли?

Вона дивно глянула на мене й чепурилася собі, розповідаючи далі:

— А ще мені довелося дертися на стіну.

— Чому?

— Нагорі хтось плакав. Тож я видряпалася шалівкою до вікна, звідки начебто лунав звук, і зазирнула. Побачила дівчину на ліжку. Синя сукня, на нозі — довгий ланцюг. Другий кінець припнуто до рами ліжка.

— І хто ж це?

— Згодом я зустріла Текелу, — правила кішка далі. — Не схоже, що вона в захваті від спілкування з котами. Та я все одно переконала її розповісти, що ця дівчина — Лінетта, донька покійної парохової дружини Дженет від попереднього шлюбу.

— Чому вона прикута?

— За словами Текели, її покарано за спробу втекти.

— Дуже підозріло. Скільки їй?

— Тринадцять.

— Так. Те, що треба. Жертва, звісно ж.

— Звісно.

— І чим ти відплатила