Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Трапилося це так. Щойно ми прокинулись, людина вирішила піти на лови. Я теж збирався щось уполювати, бо ноги вже починали мене слухатись. Ми саме почали розходитись у різні боки, як людина раптом припала до землі. Я висунув писка з кущів і угледів, що на водопій ідуть кілька козуль. І доки людина роздумувала, як їй повестися, я, за нашою вовчою звичкою, обійшов козуль з підвітряного боку й заходився спрямовувати їх туди, де засіла людина.

Козулі не дуже боялися мене, бо знали, що можуть бігати швидше за вовків. Але супроти загостреної палиці вони були безсилі…

Того дня я смакував свіжиною з чистою совістю. Адже в здобичі була й моя частка.

До рідних місць ми добиралися кілька днів. Звісно, можна було б дістатися і швидше, проте ми не поспішали. Не знаю, чому, але мені ще ніколи не було так затишно. Гадаю, людині теж. Вона йшла поруч, час від часу позирала на мене і всміхалася. Мені навіть подумалось, що непогано було б, якби ми йшли отак і день, і два, і ще багато-багато днів. Я навіть мріяв, що добре було б, якби й інші люди почали дружити з нами, вовками, так, як ми з моїм супутником. А що? Ми, як і люди, мало кого боїмося. А якби виступали разом, супроти нас не встояв би ніхто. Та й не треба було б днями ганятися за здобиччю. Досить людині заховатися в кущах, а ми, вовки, непомітно виводили б поживу на їхні гострі палиці.

Проте не все так склалося, як я гадав. Коли вовки з нашої зграї побачили мене поруч із людиною, їхні очі загорілися ненавистю. Навіть мій мудрий батько не втримався.

— Навіщо ти привів нашого найлютішого ворога? — прогарчав він.

— Це не найлютіший наш ворог, — заперечив я. — Він врятував мене. Ми навчилися разом полювати.

Проте переконати батька й інших вовків мені не вдалося. Вони ледве стримувались, аби не накинутись на людину прямо на моїх очах. Одначе дослухалися до моїх прохань і дали людині можливість дістатися до свого, людського стійбища.

Я подався разом з людиною. Гадав, що хоч люди виявляться розумнішими за мою зграю.

Але я помилявся. Щойно вони побачили — одразу ж здійняли ґвалт і з загостреними палицями кинулися до нас.

— Тікай! — тільки й устиг крикнути мій новий друг.

І я втік. А що мені лишалося робити?

Біля лісу мене зустріло кілька вовків. І серед них був вожак — мій батько.

— Бач, а ти ще хотів, аби ми подружилися з ними, — осудливо прогарчав він.

Та все ж ми з людиною розлучилися не надовго. За першої нагоди я прокрався до зарослого пагорба, звідкіля видно було людське стійбище. Поміж інших людей я побачив і того, з ким ми подолали такі поневіряння. Він насаджував на палицю якийсь гостряк. Я дочекався, доки він погляне в мій бік, і визирнув з кущів. Людина вітально підняла руку, а тоді, намагаючись не привертати до себе уваги, подалася в мій бік.

— Здоров був! — сказала людина. В її очах блищала неприхована радість. — То що будемо робити?

— Не знаю, — невпевнено махнув я хвостом. — Просто посидимо та й годі.

Проте мій новий друг був іншої думки.

— Як ти дивишся на те, щоб ми з тобою втекли подалі від твоїх і від моїх? — запитав він. — А там уполюємо когось і погріємося біля вогнища… Згода?

— Ясна річ! — аж вискнув я.

Спочатку ми скрадалися, аби нас ніхто не помітив, а тоді помчали так, як ніколи ще не бігали. Кущі миготіли повз нас, у вухах шумів вітер. Ми бігли, і я з кожною хвилиною відчував, як усе моє єство наповнюється радістю, як кров дужо б’є в серце, а ноги стають пружнішими. Ми бігли довго, аж доки місця полювання наших зграй зосталися далеко позаду. А тоді я навів на мого друга вгодовану сарну, і ми довго сиділи перед багаттям і внюхувалися у пахощі печеної свіжини.

На мій превеликий жаль, ці прогулянки тривали недовго. Одного дня до нас увірвався найсильніший зі звірів — печерний ведмідь. І треба було комусь першому кинутися на нього, щоб ціною свого життя відволікти увагу нападника.

І я зважився…