Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— План так собі. Іншого немає?

— Ні.

— Погано, — зітхнула Альчеста. Налила ще вина, відкусила шматок м’яса, потім сиру. Мені завжди подобалися дами з апетитом, а не такі, що клюють, наче горобчик.

— Я все зроблю як треба, не хвилюйтеся, — запевнив дівчину. — Досвід маю.

— Який досвід? Пістолет до голови приставляти?

— Такий теж.

— А хто ти? Що це за робота в тебе така?

— Неважливо зараз. — Я несподівано відчув, що боюся схибити. Найгірше у такій справі — боятися, тоді точно схибиш. І боявся я не за себе, а за неї. Боявся, що якось все піде не так, і я її втрачу, і потім витиму, як колись за Ізабеллою. Аж скривився від цих думок.

— Що таке? Чого ти кривишся? Зле тобі?

— Ні, не зле. А як ти тікала?

— Він двері в підвал забув зачинити. Прийшов уже нетверезий, я йому голову закрутила, коли повертався, не зачинив. Я вийшла, піднялася нагору, вибралася з будинку, побігла.

— Дорогою?

— Дорогою, з пагорба. Думала, що до ранку не помітять. Але барон згадав, кинувся в підвал — мене не було. Відправив велетня. Той наздогнав. Я в кущах ховалася, але в нього ж нюх, як у собаки. Знайшов.

— Окрім барона, до тебе хтось ходить?

— Ні.

— А їжу ж приносять?

— Онде у дверях отвір, туди й подають. А дверей не відчиняють.

Я озирнувся, подивився на стіни, складені з кам’яних брил.

— Ну що, більше у нас виходу немає, крім як спробувати втекти. Згодна?

Вона замислилася, зітхнула.

— Це ж певна смерть. Але знаєш, якось дуже вже мені все це набридло. Згодна.

— Ось і добре. Давай обговоримо, як діяти.

Ми поговорили, що і як, потім я розповів про своє перебування на Сардинії. Альчеста розчулилась, аж сльозу пустила. Потім спитала, як я до Сардинії добирався, і розповів я їй усі мої пригоди. Було що розповідати, час швидко минав. Увечері ще вина випили, поїли. Я тільки губи кусав, бо й далі було страшно, що не втечемо. Хотів сподіватися на краще, а воно якось не виходило. Побачив коробочку з меленим перцем, яким Альчеста м’ясо трусила.

— Гостре люблю, — пояснила вона.

Показала, де мені спати.

— О котрій барон зазвичай приходить?

— Та коли як. Коли вранці, коли в обід, коли ввечері. Тут у підвалі сонця не видно, але освітлення за розкладом. О десятій вечора вимикається, о сьомій ранку вмикається. Свічок чи лампи гасової барон мені не дає, каже, що я мушу спати більше, щоб шкіра добра була. Хоча яка там шкіра, коли я сонця не бачу!

— У тебе чудова шкіра.

Ми посиділи ще трохи, світло згасло. Невдовзі почувся рух у коридорі. Аж підлога під ногами заходила.

— Велетень лізе, — прошепотіла Альчеста і напахтила мене своїми парфумами. — Це щоб чужого не відчув. І говори тихо.

Підлога ще потремтіла трохи, потім стихло все.

— Зранку повернеться. Десь перед тим, як світло ввімкнуть. Добраніч, Ваню.

— Добраніч, Альчесто, — зітхнув я, знаючи, що не вдасться мені заснути ані на мить. Бо думатиму про неї.

Аби був забобонним, поскаржився б на ворожбу, подумав би, що маком обсіяли. Бо не могло ж так бути, що жив собі жив, а тепер про все забув і лише про Альчесту думав. Але у ворожбу я не вірив, а от як голову люди втрачали — бачив. Навіть не здогадувався, що й зі мною може таке трапитися. Та ось трапилося. Нове випробування чи радше кара, бо не міг я його винести, зовсім не міг. Лежав і ремствував, коли рух поруч відчув. Схопився за пістолет, про всяк випадок.

— Спокійно, Ваню! — почув її голос, який діяв на мене, наче горілки келих. П’янив. — Не лякайся і пістолет сховай. Який же ти нервовий. Чого мовчиш?

А що я міг сказати, аж закляк увесь, бо залізла Альчеста під ковдру і прилягла поруч. Ланцюги загриміли.

— Дивний ти, Ваню.

— Чому? — прохрипів я.

— То поїдом їв, а сам до мене не прийшов.

Шепотіла на вухо, а потім і вкусила. Ну, тут уже пустився я берега, обхопив її й ну цілувати. Так запалився, що не одразу відчув дуло у себе при голові.

— Лежи й не рипайся. Стріляти я вмію.

Я ані злякався, ані здивувався, тільки про Альчесту думав.

— Скільки тобі барон заплатив? — спитала. — Кажи, бо пристрелю і скажу, що ліз до мене. Чуєш? Говори!

— Не платив. Жодної копійки не платив.