Читати книгу - "Бенкет круків"

— Тебе прислав мейстер Колмон? — поцікавився хлопчик.

— Ні,— збрехала Алейн.— Почула, що мій Славний Робін нездужає.

Після сутички з нічним горщиком мейстер прибіг до сера Лотора, а вже Брун прийшов до неї. «Якщо міледі вдасться вмовити його встати мирно,— сказав лицар,— мені не доведеться витягати його з ліжка силоміць».

А цього не можна допустити, вирішила Алейн. Коли з Робертом обходилися грубо, в нього починалися напади трясці.

— Ви голодні, мілорде? — запитала вона маленького лорда.— Послати Мадді вниз по ягоди з вершками чи по гарячий хлібчик з маслом?

Тут вона з запізненням пригадала, що гарячого хліба немає: кухня вже зачинена, а піч холодна. «Якщо таким чином вдасться підняти Роберта з ліжка, то можна й вогонь розпалити»,— сказала вона собі.

— Не хочу їсти,— озвався маленький лорд тоненьким роздратованим голоском.— Сьогодні я лишуся в ліжку. Якщо хочеш, можеш мені почитати.

— Надто темно тут, щоб читати,— озвалася вона: вікна були запнуті важкими портьєрами, тож у спальні чорно було, як поночі.— Невже Славний Робін забув, який сьогодні день?

— Ні,— мовив він,— але я не піду. Хочу в ліжку полежати. А ти почитаєш мені про крилатого лицаря.

Крилатого лицаря звали сер Артис Арин. За легендою, він вигнав з Видолу перших людей, а тоді на велетенському соколі злетів на верхівку Велетового Ратища й зарубав короля грифонів. Про його пригоди склали сотні казок. Маленький Роберт їх усі знав напам'ять, та все одно любив, щоб йому їх почитали.

— Любий, нам потрібно йти,— мовила Алейн до хлопчика,— але обіцяю: коли ми спустимося до Місячної брами, я тобі прочитаю дві казки про крилатого лицаря.

— Три,— миттю сказав він. Хай що йому пропонуєш, а Роберт завжди вимагає більше.

— Три,— погодилася Алейн.— Можна я трохи сонечка сюди впущу?

— Ні. У мене очі болять від світла. Іди до мене в ліжко, Алейн.

Але вона натомість рушила до вікна, обминаючи розбитий нічний горщик. Вона його ледве бачила, зате дуже добре відчувала сморід.

— Я не розсуватиму портьєр до кінця. Тільки щоб бачити личко мого Славного Робіна.

— Ну, як скажеш,— шморгнув він носом.

Портьєри були з блакитного оксамиту. Відсунувши одну буквально на палець, Алейн закріпила її. У блідому ранковому світлі затанцювали порошинки. Маленькі ромбики шибок затуманила паморозь. Алейн долонею потерла одну, відкриваючи очам осяйну блакить неба та сліпучий блиск білих гірських схилів. Соколине Гніздо горнулося в крижану мантію, а Велетове Ратище засипане снігом було по пояс.

Коли Алейн обернулася, Роберт Арин уже сидів, спираючись на подушки, й дивився на неї. Володар Соколиного Гнізда та сторож Видолу. Нижче пояса він закутався у вовняний коц, а вище пояса сидів голий — шкіра біла, мов тісто, а волосся довге, як у дівчинки. Ручки й ніжки Роберт мав тоненькі, груди впалі, животик маленький, а вічно червоні очі сльозилися. «Він у цьому не винен. Таким уже народився — малим і хворобливим».

— Сьогодні ви такий міцненький, мілорде! — (Він любив, щоб йому казали, який він міцний і сильний).— Звеліти Мадді та Гретчел наносити вам гарячої води на купіль? Мадді потре вам спинку, а я вимию волосся, щоб ви в дорогу виїхали справжнім чистеньким лордом. Добре буде, правда?

— Ні. Терпіти не можу Мадді. В неї бородавка на оці, і тре вона дуже боляче. Мама ніколи не терла боляче.

— Я попрошу Мадді не терти мого Славного Робіна занадто сильно. Вимиєшся — і почуватимешся краще.

— Ніякої купелі, я ж сказав, у мене страшенно болить голова.

— Принести тобі теплу пов'язку на чоло? Чи кухлик сновійного вина? Тільки маленький. У Небі вже чекає Майя Стоун — вона образиться, якщо ти її проспиш. Сам знаєш, як вона тебе любить.

— А я її не люблю. Проста собі доглядачка мулів! — пирхнув Роберт.— Вчора на ніч мейстер Колмон дав мені молока з якоюсь гидотою, я відчув. Я в нього просив солодкого молока, але він так і не приніс. Навіть коли я йому наказав! А я тут лорд, він має мене слухатися. Ніхто мене не слухається!

— Я з ним поговорю,— пообіцяла Алейн,— та тільки якщо ти встанеш із ліжка. Надворі чарівно, Славний Робіне. Ясно світить сонечко — сьогодні чудовий день для спуску з гір. У Небі вже чекає Майя з мулами...

У нього затремтіли губи.

— Терпіти не можу тих смердючих мулів. Один мене якось укусити хотів! Перекажи тій Майї, що я лишаюся,— у голосі його вже бриніли сльози.— Поки я тут, ніхто мене скривдити не може. Гніздо неприступне.

— Кому ж потрібно кривдити мого Славного Робіна? Лорди й лицарі тебе обожнюють, а простолюд славить твоє ім'я.

«Він боїться,— подумала вона,— і небезпідставно». Відтоді як загинула леді-мати, хлопчик навіть на балкон не виходить, а дорога з Гнізда до Місячної брами небезпечна, тут хто завгодно злякається. В Алейн самої серце падало в п'яти, коли вона з леді Лайсою і Пітиром піднімалася нагору, а всі знають, що спуск ще складніший за підйом, оскільки повсякчас доводиться дивитися вниз. Майя може розповісти, як можні лорди й хоробрі лицарі в цих горах блідли й під себе ходили. А ніхто-бо з них не хворів на трясцю.

І все одно, виходу немає. В долині ще осінь, тепла й золота, а гірські вершини вже причавила зима. Вже було три снігові бурі, а крижана злива на два тижні зробила замок кришталевим. Може, Гніздо й неприступне, але дуже скоро воно стане неприступним у прямому розумінні, й день у день спускатися вниз стає дедалі небезпечніше. Більшість слуг і вояків замку вже спустилися. Нагорі ще зосталося з дюжину, щоб дбати про лорда Роберта.

— Славний Робіне,— мовила Алейн,— ось побачиш, спускатися весело. З нами будуть сер Лотор і Майя. Мули по цих горах ходили вгору-вниз вже тисячу разів.

— Терпіти не можу мулів,— не заспокоювався хлопчик.— Мули огидні. Кажу тобі, коли я був маленький, один з них вкусити мене хотів.

Алейн знала, що добре їздити верхи Роберт досі не навчився. Мули, коні, віслюки — байдуже: всі вони для нього — страшні тварюки, які лякають, мов дракони чи грифони. Привезли його в Гніздо в шість років, і їхав він, сховавши голову між материних повних молока грудей, і відтоді більше вниз не спускався.