Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Я сонний.

Тож відпочивай, брате.

Я поклав руку на його густе хутро. Він був життям, силою і дружбою, на які я міг покластися. Вовк ще раз повільно метельнув хвостом і опустив голову. Я знову глянув на Блазня і кивнув головою в бік дракона Веріті.

— Що відбувається там, угорі?

— Безумство. І радість. Для всіх, крім Кеттрікен. Думаю, її серце роз’їдають ревнощі, та вона не відходить звідти.

— Що там відбувається? — терпляче повторив я.

— Тобі має бути видніше, — парирував він. — Ти щось зробив із Кеттл. Я зумів зрозуміти частку, але не все. Тоді ти заснув. А Кеттл пішла туди і зробила щось із Веріті. Не знаю що, але Кеттрікен сказала, наче вони через це затремтіли й заплакали. Тоді Веріті зробив щось із Кеттл. І вони обоє почали сміятися, кричати й вигукувати, що це спрацювало. Я зоставався там достатньо довго, аби побачити, як вони обоє накинулися на камінь довкола дракона з долотами, молотками, мечами й усім, що було під рукою. Кеттрікен відтоді сидить тиха, як тінь, і скорботно на них дивиться. Вони не дозволяють їй допомагати. Потім я спустився сюди і зна­йшов тебе непритомним. Або вві сні. Як тобі більше подобається. Сиджу тут уже давно, стережу тебе і парю чай та ношу м’ясо кожному, хто мене гукне. А тепер ти прокинувся.

Я пізнав у цьому пародію на свій звіт Веріті й не стримав усмішки. Вирішив, що Кеттл допомогла Веріті розблокувати його Скілл, і праця над драконом продовжується. Та Кеттрікен…

— Чого сумує Кеттрікен? — спитав я.

— Хоче бути на місці Кеттл, — пояснив Блазень таким тоном, наче це відомо навіть пришелепуватому. Подав мені тарілку з м’ясом і горнятко чаю. — Як би ти почувався, про­йшовши такий довгий і тяжкий шлях лише для того, щоб твоя друга половинка вибрала собі для допомоги когось іншого? Вони з Кеттл раз у раз стрекочуть, як сороки. Заводять усілякі дріб’язкові розмови. Працюють, лупають камінь, а часом Веріті просто стоїть нерухомо, притиснувши руки до дракона. І розповідає їй про кицю своєї матері, Гісспіт, і чебрець, що ріс у саду на вершині вежі. А Кеттл тим часом безперервно розповідає йому про Ґалл, як вона зробила те і се і що вони з Ґалл зробили разом. Я думав, що зупиняться, коли зайде сонце, але це був той єдиний раз, коли Веріті взагалі згадав про існування Кеттрікен. Попросив її принести дров і розкласти вогнище, щоб присвітити. А ще думаю, що він дозволив їй нагострити для себе різець. Чи, може, два.

— А Старлінг? — тупо спитав я.

Думка про те, що мусить відчувати Кеттрікен, не була мені приємною, тож я відігнав її геть.

— Працює над піснею про дракона Веріті. Здається, втратила надію, що ми з тобою зробимо щось, гідне бодай ноти.

Я сам собі всміхнувся.

— Її ніколи немає поблизу, коли я роблю щось важливе. Те, що ми з тобою зробили сьогодні, Блазню, значить більше, ніж будь-яка битва, в якій я змагався. Та вона ніколи цього не зрозуміє. — Я схилив голову в бік намету. — Її арфа грає милозвучніше, ніж я пам’ятаю, — зауважив я сам собі.

У відповідь Блазень звів брови і помахав переді мною пальцями. Я витріщив очі.

— Що ти зробив? — зажадав я.

— Я експериментував. Думаю, що, як переживу все це, мої маріонетки стануть легендою. Я завжди вмів дивитися на дерево й бачити, що хочу викликати з нього. Вони, — знову тріпнув пальцями, — полегшують завдання.

— Будь обережний, — попросив я його.

— Я? Взагалі не маю жодної обережності. Не можу бути тим, ким я не є. Куди ти?

— Вгору, щоб побачити дракона, — відповів я. — Якщо Кеттл може працювати над ним, то можу й я. З мене, може, не такий сильний скіллер, але я значно довше пов’язаний із Веріті.

Розділ 36. Віт і меч

Мешканці Зовнішніх островів споконвіку нападали на узбережжя Шести герцогств. Засновник монархії Провіс­ників насправді був лише піратом, якого втомило морське життя. Команда Тейкера подолала першобудівничих дерев’яного форту при гирлі Оленячої ріки і перебрала над ним владу. За багато поколінь дерев’яний форт замінили кам’яні мури Оленячого замку, а наїзники-остров’яни стали осілими мешканцями та монархами.

Між Шістьма герцогствами й Зовнішніми островами одночасно велися торгівля, наїзди та піратство. Але початок нападів червоних кораблів поклав край такому хоч суворому, але й вигідному взаємообміну. Шаленство і руйнівна сила цих нападів були безпрецедентними. Де­хто приписував це тому, що на Зовнішніх островах при­йшов до влади жорстокий вождь, послідовник кривавої релігії помсти. Найбільш дикі з його послідовників стали наїзниками і членами команд червоних кораблів. Інших остров’ян, ніколи досі не об’єднаних під владою одного очільника, змушено скласти йому присягу вірності під загрозою перековування для тих, хто відмовлявся, та їхніх сімей. Він сам і його наїзники понесли свою страшну ненависть до берегів Шести герцогств. Якщо мав колись мету, відмінну від убивання, ґвалтування і руйнування, ніколи цього не виявив. Його звали Кебал Ровбред.

— Не розумію, чого ви мені відмовляєте, — вперто сказав я.

Веріті припинив нескінченне висікання дракона. Я сподівався, що він повернеться до мене обличчям, натомість він тільки схилився нижче, аби відгребти кам’яні уламки й пил. Я ледве міг повірити, наскільки просунулася його робота. Уся права кігтиста лапа дракона виступила з каменю. Їй, щоправда, бракувало витонченості, притаманної решті дракона, та все ж лапа загалом була готова. Веріті обережно поклав долоню на вершечок одного з пальців. Незворушно сидів біля свого витвору, терплячий і застиглий. Я не помічав жодного поруху його руки, але сприйняв відгомін дії Скіллу. Потягнувшись до нього, я відчув дрібне потріскування, з яким відривався камінь. Насправді здавалося, наче дракон був прихований у кам’яному блоці, а завданням Веріті було відкрити його, одну блискучу луску за іншою.

— Фітце. Припини це.

Я почув у його голосі роздратування. Роздратування, що я ділив із ним Скілл, і роздратування, що я відволікаю його від роботи.

— Дозвольте мені допомогти вам, — знову попросив я.

Щось у цій праці мене притягало. Раніше, коли Веріті шкрябав камінь своїм мечем, дракон здавався дивовижною кам’я­ною скульптурою. Але тепер, коли і Веріті, і Кеттл використовували свої сили, у ньому мерехтів Скілл. Це мерехтіння напрочуд сильно приваблювало, як блискучий струмок, що біжить між деревами, привертає погляд, а запах свіжоспеченого хліба пробуджує голод. Я прагнув докласти рук до формування цього величного створіння. Вигляд їхньої праці викликав у мене такий голод Скіллу, якого я ніколи досі не зазнавав.

 — Я був пов’язаний із вами Скіллом сильніше, ніж будь-хто інший. У ті дні, коли я тягав весло на «Раріску», ви казали мені, що я — ваша група. Чого ж тепер мене відкидаєте, хоча я можу допомогти, а вам так дуже потрібна допомога?

Веріті зітхнув, гойднувся на п’ятах. Палець не був іще готовим, але я вже міг роздивитися легкі обриси лусок і початок оболонки грізно викривленого кігтя. Я відчував, яким буде цей пазур, — борозенчастим, як кіготь яструба. Мені дуже хотілося сягнути вниз