Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

натовпу біля готелю стало відомо про німецький паспорт нападника, і почулися крики «Бий німців!». Тут же полетіло каміння у вітрини крамниць і контор з німецькими прізвищами у назвах. Поліцмейстер побіг наводити лад у місті, а я повернувся до Анастасії. Охорона мене пропустила, поліцейські тиснули руки і просили автографи, казали, що велика честь.

Анастасія таки вже трохи випила, запропонувала й мені.

— Не можу, в мене є деякі справи.

— Ваню, ні, я не відпущу тебе!

— Що скажуть у вищому світі, коли дізнаються, що я ночував у вас?

— Рятівник має право на все. До того ж, завжди можна сказати, що ти мене охороняв. Залишайся, я без тебе збожеволію від страху.

— Боятися немає чого. Вбивця мертвий.

— Цей — так, але можуть бути й інші.

— Ні, бо...

— Досить слів, іди сюди! — вона кинулася до мене, і далі відбулося те, на що в мене не було часу. — А все таки переляк — добрий афродизіак, — сказала вона згодом.

— Хто-хто? — у мене аж у голові шуміло.

— Афродизіак. Це такі речовини, що покращують потенцію.

— Кого?

— Ну, щоб ерекція була.

— Це ще що таке?

— Те, чого зараз у тебе, Ваню, немає, — вона посміхнулася і посмикала мене.

— Сонце і те, пані Анастасіє, не цілу добу світить, а лише вдень, на ніч же сідає, — виправдався я.

— Моє ти сонце, — вона поцілувала мене, вляглася поруч маленьким кошеням, поклала голову мені на руку і скоро вже спала, щаслива та заспокоєна.

Я трохи почекав, а потім обережно виліз із ліжка, зібрав одяг, убрався і вийшов з номера Два поліцейських сиділи поруч і прислухалися. Подивилися на мене із заздрістю. Я наказав їм бути уважними і нікого до ранку в номер не пускати. Вийшов з готелю через чорний хід, бо біля парадного досі чекали газетярі. Але й на чорному ході чекали.

— Іване Карповичу, — почув я знайомий голос і побачив Гришу.

— О, ти ще тут?

— Та оце подумав, чи не змогли б ви мені дати трохи грошей, на знак вдячності за мою допомогу.

— З задоволенням, Гришо, тільки допоможи мені ще раз.

— Що треба? — ані миті не вагався босяк.

— Поїхали.

Узяли візника і поїхали до пансіону, в якому жив Анатоль. Там було зачинено, тихенько постукали, нам відчинила покоївка. Спочатку була невдоволена, що потурбували, а потім дуже зацікавилася, не так мною, бо надії вже не мала, як Гришею. Пустила всередину, я спитав, чи є тут підвал.

— Навіщо вам підвал? У мене кімната непогана, — здається, покоївка готова була прийняти нас обох.

— Мила, підвал потрібен, а то нам поїхати доведеться, — пояснив Гриша, який помітно зацікавився гостинністю покоївки.

Підвал одразу знайшовся, хороший, глибокий підвал із кам’яними стінами й без вікон. Ми піднялися до кімнати Анатоля, я відчинив двері ключем, Гриша зайшов усередину. Анатоль щось почув, спросоння навіть сіпнувся, але невдовзі вже був зв’язаний і замотаний у килим. Гриша узяв його на плече і поніс Я зачинив двері номера. Тут же відчинилися двері сусіднього, позаду мене. Я вдав п’яного і по стінці пішов до сходів, щось мугикаючи. За мною не пішли. Коли спустився до підвалу, Гриша всадив Анатоля на стілець із поламаною спинкою і привів до тями добрячим ляпасом.

— Іване Карповичу, я піду, ви ж самі тут упораєтесь? — спитав він, мабуть, розбурханий думками про покоївку.

— Іди, Гришо, іди, тільки той, тихо, не перебуди весь пансіон зі своєю милою.

— Ми будемо тихо-тихо! — пообіцяв він і побіг нагору, а я почав балакати з Анатолем, що остаточно очуняв і тепер з переляком дивився на мене.

— Розповідай, Анатолю, все як є розповідай.

— Іване Карповичу, я нічого не знаю, я...

Часу в мене було небагато, то довелося діяти швидко і грубо. Двічі вдарив, потім поклав у ножиці фалангу мізинця лівої руки. Пообіцяв відрізати по фаланзі, поки все не розповість. Я б відрізав, чесне слово, відрізав би. Анатоль це відчув і все розповів, після чого слізно попросив убити себе за зраду справи революції. Плакав. Я стояв ошелешений від почутого, бо ж не чекав такої халепи.

— Але це ж лише кіно, як воно може так подіяти? — спитав у нього.

— Кіно — велике мистецтво, за ним майбутнє. І це велике мистецтво в руках генія. Врятуйте його, я вас прошу, Іване Карповичу. Врятуйте. Цей Плумпе, він як Пушкін від кінематографа. Геній, не можна допустити, щоб його вбили чи посадили до тюрми.

— Але він таке замислив!

— Він просто захопився можливостями кіно. Можливостями більшими, аніж у всіх інших видів мистецтва. Кіно — дорога справа, то Плумпе погодився б працювати будь-де і на будь-кого, лишень би мати можливість втілити в життя свої задумки. Він нічого не має проти Росії...

— Але він погодився зруйнувати її на гроші кайзера!

— Не зруйнувати, а врятувати від ярма монархії! Революція очистить нашу Батьківщину від рудиментів минулого і принесе нам світле майбутнє всесвітнього братерства! І внесок Плумпе у це буде неоціненний!

— Він перш за все німець і хоче допомогти своїм виграти війну!

— Він геній, а генії не мають національності! Прошу, врятуйте його! Вбийте мене, бо я зрадив справі революції! Господи, люди йшли заради неї на ешафот, а я злякався ножиць! Вбийте мене, Іване Карповичу, вби...

Я запхав йому у рота кляп, перевірив мотузки на руках та ногах, наказав сидіти тихенько.

Потім піднявся нагору, де Гриша досі порався з покоївкою. Довелось трохи відволікти.

— Побудь тут деякий час. Подивишся за цим, що у підвалі, хай там посидить. Кажи всім, що ти двірник. Якщо будуть питати за цього типа, скажи, що вночі набрався і питав, де тут поблизу бордель.

— Все так і зроблю, Іване Карповичу. А грішми не допоможете?

— Ось, тримай двадцять. Увечері ще півсотні. Відпочивай. І той, тут є телефон?

— Ну звісно є, це ж пристойний пансіон! — втрутилася у розмову покоївка.

— І дуже гостинний. Скажіть номер, — я записав і з тим пішов.

Вже був ранок, але контора військової контррозвідки була ще зачинена. Довелося почекати, поки не побачив ротмістра Ступіна, що виходив з авто. Він здивувався, побачивши мене. Аж трохи злякався, як мені здалося.

— Іване Карповичу?